— Ось тобі, чоловіче добрий, божественне письмо. Неси його у білий світ. І хто прочитає письмо, увірує, сім раз перепише та людям роздасть — тому бог спасеніє пошле. А хто отвергне, яко диявол, — тому кара пекельна на землі й на небі…
Вовка притих. У карих великих очах відбилось усе небо. На ньому ані хмарини. Пірнув хлопець у шовкову блакить, і привиділось йому голубе плесо Інгулу. І рівний лужок — мов зелене озерце. Захмелений винним духом землі, заколисаний співом жайворонів, лежить Вовка, як у сповитку, під стіжком. Батько, у траві по пояс, косою видзенькують. Вони без сорочки, тіло біле й чисте, тільки під пахвою та на плечі — рожеві плями.
— Тату, — біжить по зеленій руті Вовка. — Ото під пахву поляк вам стрельнув?
— Еге, білополяк. А під ключицю навиліт — махновець.
— Розкажіть, як воно було… З поляками.
Жмутком трави батько витирає косу, в його очах повно сонця, на бровах — краплини поту. І добра посмішка заплуталась у козацьких вусах («Знає мале, а бач, хитрюще, перепитує»).
— Довго розказувать, сину. А про нечисту силу, коли хочеш, розкажу… Був я такий, як ти, ну, може, на рочок більший. Припізнилися старші брати до вечері. Розпрягли коней, я повідками зв’язав їх і на пашу. Ніч була, пригадую, світла, місяць доріжку висріблює. Їду високим житом, воно густе, за п’яти лоскоче. І раптом — задки, задки мої коні, вуха сторчма, хропуть. Що за оказія? Пригадав, як балакали в селі про нечисту силу. Буцімто у житі сидить, а хто попадеться — до трясовини заманює… Так і є, думаю, вскочив у халепу. Назад повертати? Дома засміють, скажуть, горобця злякався. Смикаю коней за повіддя, хрещу лозинякою. Рвонуть вони вперед і знов — стоп. Дивлюсь, на доріжці чорний клубок. Коні до нього — відкочується. Коні стануть — лежить. Ах ти, бісова душа! Скочив я на землю та за клубком, за клубком, як підгилю ногою, а воно, колюче, хрюк — і перекинулось. Що б ти думав? Їжак! Звичайнісінький їжак. Оце така нечиста сила, що в болото заманює!.. Ну й посміялись ми потім дома!
Вовка заклопотано смокче палець. Він і здивований, і розчарований. Щось, видно, батько недоказує.
— А чого ви, тату, про їжака згадали?
Батько загадково усміхається, складає губи трубочкою: «Тс-с-с!» І пальцем показує: ану відгорни лопушок. Не бійся, козаче, сміливіше!.. У Вовки витьохкує серце. Ні, йому геть не страшно, він весь у чеканні несподіваного дива.
Під лопухом — їжак.
Ось він уже у Вовчиному картузику, сірий колючий грибок, і тепер Вовка не всидить на лузі, побіжить у село до хлопців. Але перед тим серйозно вислуховує батькове напуття: «Почуєш, сину, про всяку чортівню — не вір, то брехеньки темних людей…»
А згадки переносять Вовку в гамірливу хату. Батько, бригадир колгоспний, повернувся з Москви, з виставки, у світлиці повно гостей. Вовка забився в куток на лежанці, гортає книгу з таємничою назвою «Географічний атлас». І досі йому в пам’ятку один малюнок: зелене кружальце — земля, жовте кружальце — місяць. Від землі до місяця стрілки, над ними літак, поїзд, людина. І було написано, за скільки днів чи місяців (Вовка, на жаль, забув) можна дістатися до неба.
Хтось із дорослих теж схиляється над книгою:
— Виходить, куме Андрію, полетимо на свіжину до бога?
— Полетимо, аякже! — підкручує батько вуса. — Тільки там, на зірках, такі ж люди, як ми. Степи орють, пшеницю сіють. А бога нам для страху попи вигадали…
Вовка не вірив у бога. Вовка вірив батькові. Тому він, почувши про хмару й крилатого Гавриїла, запитав чистосердечно:
— А ви не брешете, діду?
— Свят, свят, свят, дитино! — відсахнувся дідок. — Виплюнь поганющі слова й забудь, бо скарає господь.
Дідок розмотузив шинель, сухенькими пальцями витяг з-за пазухи клапоть паперу. Борідка в нього стовбурчилась, гострі очки бігали, то ніби підморгували настороженому Мишкові, то пекли жаринками Вовку, що враз покинув дідову полу і, наїжачившись, сидів на холодній землі.
— Ось воно!.. Божественне посланіє. — Бог писав, як примітив Вовка, рідким бузиновим чорнилом і химерними закарлючками. — Тут все сказано: кайтеся, люди… В покорі, в молитвах спокутуйте гріхи свої, бо диявол цькує темних, яко собак…
— Так вам, діду, з цією бумагою до німців треба, — гречно порадив Вовка. — Що вони тут натворили… Гірше собак.
— Бог всевидющ, всемогущ, і не нам, сліпим, його вчити…
— Чого ж він, всемогучий, пустив отих розбійників на нашу землю?
— Бог не дивиться, хто з якого роду-племені, бог карає за тяжкі провини.
— Добре, діду. Теперечки гляньте на Мишка. Чим же він завинив? Мати з голоду померла, осталось двійко сиріт — він та Сенько. Пішли, значить, у степ і на міну втрапили. Сенька одразу… на шмаття. А він, бачте, оглух…