— Was für eine kleine Hure ist das? [1]
— Що-о-о… та-а-ам?.. — простогнала мама, намагаючись вигнутися й побачити, на що дивиться Зігфрід.
І я побігла. Одною рукою схопила з вішака куртку, другою — свої черевики, плечем штовхнула двері номера, які вони навіть не зачинили. Вилетіла з номера і помчала, не пам’ятаючи, з якого боку ліфт. Добігла до кінця коридору, відкрила скляні двері — за ними були сходи — і полетіла вниз, перестрибуючи через дві сходинки. У холі зупинилася. Накинула куртку, взула черевики, застебнула змійки тремтячими руками. Я стояла біля дверей, намагаючись угамувати серцебиття, а перед очима був німець із голими сідницями, який питав із затуманеним поглядом: «Was für eine kleine Hure ist das?»
Я не знала німецької, тому не зрозуміла цих слів. Але вони були такі ж огидні, як і він сам, як і вся ця ситуація. Як і мама, що стогнала від його рухів та ляпасів. До горла підступила нудота. Притулившись спиною до стіни, я старалася дихати глибоко й повільно. Коли відчуття нудоти зникло і вечеря більше не прагнула повернутися назад, вирішила швидко пробігти через хол, щоб мене ніхто не встиг зупинити. Не знаю чому, але мені здалося, що адміністраторка за стійкою не випустить мене. А я більше не могла тут залишатися. Застебнувши куртку, я побігла.
Звісно, зупиняти мене ніхто й не думав. Я кулею вилетіла на вулицю, на якусь мить зашпортавшись біля вхідних скляних дверей. Уже на тротуарі перед готелем озирнулася — жінка за стійкою розмовляла з чоловіком у пальті, біля його ніг стояла велика валіза. Я запхала тремтячі руки в кишені куртки й пішла вгору вулицею.
Морозне повітря обпікало щоки, і вже за кілька хвилин у мене змерзли вуха й голова. Шапка залишилася в номері, тому я накинула глибокий капюшон. У ньому було навіть краще — ніхто не міг розгледіти мого обличчя. Хоча кому я потрібна — у цю пізню годину на вулиці було безлюдно, і навіть ті поодинокі харків’яни, що проходили повз, не цікавилися моєю персоною. Напевно, уже було по дванадцятій. Я повільно брела, дивлячись під ноги, — тротуар унизу їжачився хвилями брудного льоду, не вистачало лише тут гепнутись і зламати ногу. Як завжди, я думала про найгірше. Коли дійшла до перехрестя цієї вулиці з іншою, зупинилася. Попереду бовваніла висока підсвічена церква, ліворуч миготіли святкові новорічні вогні. До них я й вирішила йти.
Мій план був такий: трохи прогулятись, поки гидкий німець піде, а потім тихенько повернутися в готель. Я не планувала від нього далеко відходити і старалася запам’ятовувати дорогу. Вогні грайливо миготіли, переливалися різними кольорами, і я крокувала їм назустріч, намагаючись викинути з голови картинку мужика зі спущеними штанами, від якої мене знову починало нудити. Про те, що буде після повернення в готель, я не замислювалась. «Подумаю про це потім», — говорила героїня якоїсь книжки, утім я не пам’ятала якої. Я просто хотіла видихнути цей вечір, розчинити його в поцяцькованій вогнями гірлянд темряві чужого міста.
Дійшовши до оперного театру, я пішла вгору по Сумській. Центр міста я трохи пам’ятала, і назва головної вулиці також лишилася в пам’яті після тих перших пів року, проведених у Харкові. Зворотній шлях до готелю ясно вимальовувався в голові: униз до оперного, потім ліворуч, праворуч — і буде готель «Аврора». Цим я заспокоювала себе, але тіло все одно дрібно дрижало. Та що там дрижало, мене відверто тіпало. Це місто лякало. Але те, що не вбиває, робить нас сильнішим — колись татуху з такими словами я бачила на руці військового і запам’ятала. У будь-якому разі зараз на вулиці було краще, ніж у готелі, де німець розважався з мамою.
Я пройшла через парк, назву якого забула, минула пам’ятник Шевченку й вийшла до нічної площі Свободи. Хтось мені казав, що вона найбільша в Європі. Але зараз цих масштабів не було видно — площа перетворилася на парк розваг: увесь простір був забитий дитячими атракціонами й дерев’яними будиночками, де вдень продавали їжу та напої. Нині майже все було зачинено. У центрі переливалася різними кольорами гігантська ялинка. Я підійшла до неї ближче й завмерла, роздивляючись. У двох великих вогнях мені ввижалися сідниці Зігфріда, над ними блимали сідниці мами. Я здригнулася й заплющила очі. Подивилася знову — просто вогні. Якийсь час стояла так, невідривно розглядаючи ялинку. Капюшон сповз на середину голови, і миготливі тіні від неї падали мені на обличчя. Ноги змерзли. Я поворушила пальцями в черевиках і почала притупувати.