— Чемпіоне, ти ж не думаєш, що можеш бачити померлих, як малий у тому кіно?
Мені було плювати, вірить вона чи ні, але щось у її тоні промовляло, що все це — один великий розіграш, і мене це збісило.
— Мама розказала тобі про персні місіс Беркетт?
Ліз пересмикнула плечима.
— Може, пощастило вгадати. А дорогою сюди ти ніяких мертвяків не бачив?
Я сказав «ні», але насправді розрізнити досить важко, якщо з ними не заговориш… чи вони не заговорять з тобою. Одного разу, коли ми з мамою їхали в автобусі, я побачив мертву дівчинку, з порізами на зап’ястях, такими глибокими, що здавалися червоними браслетами, і я не сумнівався, що вона мертва, хоч вона й близько не була така моторошна, як той, у Центральному парку. І того ж таки дня, коли ми виїжджали з міста, я помітив стареньку в рожевому халаті, яка стояла на розі Восьмої авеню. Коли знак змінився на «ЙДІТЬ», вона й далі стояла, роззираючись, наче туристка. У волоссі в неї були ті штуки, бігуді. Вона могла бути мертвою, а могла бути й живою, яка блукала собі. Мама казала, що дядько Гаррі так робив перед тим, як вона змушена була відправити його в той перший медзаклад. Мама призналася, що коли дядько Гаррі почав блукати, часом — у піжамі, вона облишила надію на те, що колись він одужає.
— Ворожкам постійно щастить зі здогадками, — сказала Ліз. — А є ще старий вислів про поламаний годинник, який двічі на день показує правильний час.
— То ти думаєш, що мама божевільна, а я їй допомагаю бути божевільною?
Вона розсміялася.
— Це, чемпіоне, називається сприянням. Ні, я так не вважаю. Я думаю, що вона засмучена і хапається за соломинку. Ти розумієш, що це значить?
— Ага. Що вона божевільна.
І знову Ліз похитала головою, цього разу — категоричніше.
— Вона переживає великий стрес. Це я повністю розумію. Але різні вигадки їй не допоможуть. Я надіюся, ти це розумієш.
Повернулася мама.
— Ніхто не відповів. А двері замкнені, я перевірила.
— Гаразд, — сказала Ліз. — Ходімо зазирати у вікна.
Ми обійшли будинок. У вікна їдальні я зазирнути міг, бо вони сягали землі, але для більшості інших був замалий. Щоб я міг стати й подивитися, Ліз склала долоні сходинкою. В будинку я побачив велику вітальню з широким екраном телевізора й багато химерних меблів. Побачив їдальню з таким довжелезним столом, що за ним міг розміститися стартовий склад бейсбольної команди «Метс», а ще, може, їхні пітчери. Маячня, як на чувака, що терпіти не міг компанію інших людей. Я побачив кімнату, яку мама називала маленькою вітальнею, а в глибині була кухня. Містера Томаса не було в жодній з тих кімнат.
— Може, він нагорі. Я там ніколи не була, але якщо він помер у ліжку… чи у ванній… він може все ще бути…
— Сумніваюся, що він помер на троні, як Елвіс, але підозрюю, що це можливо.
Тут я розсміявся, бо мене завжди смішило, коли унітаз називали троном. Однак миттю вмовкнув, побачивши мамине лице. Справа була серйозна, а вона втрачала надію. Надвір виходили двері кухні. Мама покрутила ручку — було замкнено, як і вхідні двері.
Вона повернулася до Ліз.
— Може, ми…
— Навіть не думай, — сказала Ліз. — Ламати замки ми не будемо, Ті. В мене й так купа проблем у Департаменті, без того, щоб спрацювала сигналізація в будинку віднедавна покійного автора бестселерів і нам довелося пояснювати, що ми тут робимо, коли приїдуть хлопці з «Брінксу» чи «Ей-Ді-Ті»[7]. Чи місцеві копи. А до речі, про копів… він помер на самоті, так же? Його знайшла хатня робітниця?
— Так, місіс Квейл. Вона мені зателефонувала, я тобі розказувала…
— Копи захочуть поставити їй кілька запитань. А може, вже ставлять. Вони або судмедексперт. Не знаю, який у них тут в окрузі Вестчестер порядок.
— Бо він знаменитий? Бо думають, що хтось його міг убити?
— Бо така процедура. І так, думаю, тому, що він знаменитий. Головне, щоб, коли вони з’являться, нас тут не було.
Мамині плечі понурилися.
— Нічого, Джеймі? Його не видно?
Я похитав головою.
Зітхнувши, мама глянула на Ліз.
— Може, в гаражі подивимось?
Ліз знизала плечима, мовляв, «це твоє свято».
— Джеймі? Ти як думаєш?
Я не уявляв, навіщо містерові Томасу ошиватися в гаражі, але подумав, що теоретично таке могло б бути. Може, в нього була улюблена машина.
— Мабуть, можна. Все одно ми вже тут.
Ми рушили в бік гаража, але раптом я зупинився. Біля осушеного басейну містера Томаса тяглася всипана гравієм доріжка. Уздовж неї росли дерева, але о цій порі року листя майже осипалося, тому мені було видно маленьку зелену споруду. Я показав на неї пальцем.