— Дякую. На краще він не заслуговує.
— Але вона все собі в голові поскладає так, що в кінці буде як їй хочеться.
— Раціоналізує, так.
— Якщо це так називається.
— Саме так.
— Ну, а ви можете їй якось показати, що ви тут?
Я згадав, як містер Беркетт пошкріб щоку, коли покійна дружина поцілувала його.
— Не знаю. Джиммі, а ти хоч приблизно уявляєш, що на мене чекає далі?
— На жаль, містере Томас, не уявляю.
— Мабуть, потім я сам дізнаюсь.
Він підійшов до басейну, в якому більше ніколи не поплаває. З поверненням теплої погоди хтось може наповнити його водою, але на той час господар уже давно зникне. Мама й Ліз тихо перемовлялися й курили одну сигарету на двох. У Ліз мені не подобалося зокрема й те, що через неї мама знов почала курити. Лише трохи і лише з нею, та все ж.
Містер Томас став перед Ліз, глибоко вдихнув повітря — і дмухнув. Гривки в Ліз не було, злітати догори не було чому, волосся вона зав’язувала тугим хвостом на потилиці. Проте Ліз примружила очі так, як ви це робите, коли вітер поривом ударить в обличчя, і відсахнулася. Якби мама її не підхопила, вона б, напевно, впала в басейн.
— Ти це відчула? — спитав я. Дурне запитання, звісно, вона відчула. — Це був містер Томас.
Який уже віддалявся від нас, крокуючи в бік свого кабінету.
— Ще раз дякую, містере Томас! — гукнув я. Він не озирнувся, тільки підняв у відповідь на мої слова руку. А потім знову засунув її в кишеню шортів. Мені прекрасно було видно його «розвилку сантехніка» (як це називала мама, коли бачила чоловіка в джинсах з низькою посадкою), а якщо це теж забагато для вас інформації, що вдієш. Ми змусили його викласти нам — за одну годину! — все, що він обдумував довгими місяцями. Відмовити він не міг, і, мабуть, це давало йому повне право показати нам задницю.
Хоча, звісно, крім мене її ніхто не побачив.
14
Пора поговорити про Ліз Даттон, тому слухайте. Зацініть її.
Зріст у неї був приблизно п’ять футів шість дюймів[10], як і в моєї матері, волосся чорне до плечей (коли його не стягував схвалений у поліції хвостик), а її тіло деякі хлопці в моєму четвертому класі назвали б — наче шарили, що воно таке, — «чистий секс». Ще вона дуже класно усміхалася, а її сірі очі зазвичай дивились тепло. Звісно, якщо вона не злилася. Бо коли злилася, ті сірі очі ставали холодними, як сльотавий день у листопаді.
Вона мені подобалась, бо могла бути доброю, як тоді, коли в мене в роті й горлі геть пересохло, а вона принесла залишки ко́ли з «Бургер Кінга», хоча я не просив (моя мати була занадто зайнята тим, що витягувала з містера Томаса всі нюанси недописаної останньої книжки). Ще вона іноді приносила мені до колекції машинку «Метчбокс», а час від часу сідала просто на підлогу біля мене, і ми гралися разом. Інколи вона мене обіймала і куйовдила волосся. Інколи лоскотала, доки я криком не просив припинити, бо я впісяюся… що вона називала «поливати трусики».
А не подобалась вона мені за те, що іноді, особливо після нашої поїздки до Коблстоун-Котеджу, я ловив на собі її задумливий погляд. Таким вивчають жука на склі. У такі миті її сірі очі не мали в собі ані краплини теплоти. Або за те, що дорікала мені за безлад у кімнаті. Якщо чесно, найчастіше так воно і було, хоча мама наче не заперечувала. «Аж очі ріже», — казала Ліз. Або: «Джеймі, ти що, все життя так жити збираєшся?» А ще вона вважала, що я вже досить дорослий, щоб спати без нічника. Але мама цю дискусію припинила раз і назавжди, просто сказавши: «Не чіпай його, Ліз. Відмовиться від нього, коли буде готовий».
А найважливіше з усього? Вона вкрала значну порцію маминої уваги й любові, яка раніше діставалася мені. Згодом, набагато пізніше, коли я читав теорії Фройда на другому курсі, на психології, мені спало на думку, що в дитинстві в мене була класична фіксація на матері. А в Ліз я бачив суперницю.
Ну, ясний пень.
Звісно, я ревнував, і в мене була на це вагома причина. Батька я не мав, не знав навіть, хто він, бляха, такий, бо мати про нього не говорила. Згодом я дізнався, що в неї була своя вагома причина, але на той час усе, що я знав, — «Ми з тобою проти цілого світу, Джеймі». Доки не з’явилася Ліз, от як. І згадайте, що мені й до Ліз не дуже багато маминої уваги перепадало, бо мама була постійно заклопотана, намагаючись урятувати агенцію після того, як їх з дядьком Гаррі наїбав Джеймс Маккензі (мене бісило, що нас із ним однаково звуть). Мама весь час шукала золото в купі гною, сподівалася натрапити на ще одну Джейн Рейнолдс.