— Більше ні слова, — перебила мама. — Нехай сам прочитає і дізнається.
— Так завжди найкраще, — погодився містер Беркетт. — А потім ми їх обговоримо, Джеймі.
«Тобто ви обговорите, а я послухаю», — подумав я, та мене це влаштовувало.
— Може, вип’ємо гарячого шоколаду? — спитала мама. — Він теж із «Забарза», а там готують найкращий. Я миттю підігрію.
— Макдуфе, починай, — сказав містер Беркетт. — Будь проклят той, хто перший крикне: «Стій!»[11]
Що означало «так», і ми пили шоколад зі збитими вершками.
Скільки себе пам’ятаю, це найкраще Різдво мого дитинства: від Сантиних млинців, які Ліз напекла вранці, до гарячого шоколаду в квартирі містера Беркетта, через коридор від того житла, де колись мешкали ми з мамою. Вечір напередодні Нового року теж був непоганий, хоча я заснув на канапі між мамою та Ліз ще до того, як опустилася куля[12]. Усе добре. Але в 2010-му почалися суперечки.
Раніше моя мати з Ліз вели «палкі дискусії», як називала їх мама, здебільшого про книжки. Їхні смаки збігалися щодо багатьох письменників (не забувайте, що спільну мову вони знайшли через Ріджиса Томаса) і фільмів. Але на думку Ліз, мати занадто переймалася такими речами, як продажі, аванси й динаміка досягнень різних письменників, а не самими історіями. А ще вона сміялася над писаниною кількох маминих клієнтів і називала їх «недограмотними». На що мама їй відповідала, що ці недограмотні оплачують нам оренду і електрику (світло літератури). Не кажучи вже про той інтернат, у якому маринувався у власній сечі дядько Гаррі.
Потім суперечки почали віддалятися від більш-менш безпечного майданчика книжок і літератури, стали запеклішими. Деякі були про політику. Ліз подобався один конгресмен, Джон Бойнер. А мама казала на нього «Джон Бонер», як деякі мої знайомі підлітки називають стояк[13]. А може, вона мала на увазі «морозить дурниці», хоча я сумніваюся. Мама вважала Ненсі Пелосі (політикиню, про яку ви напевно чули, бо вона досі не зійшла зі сцени) хороброю жінкою, яка працює в «клубі для хлопців». А Ліз вважала, що вона цілком пересічна ліберальна кретинка.
Найбільша їхня сварка про політику розгорілася, коли Ліз сказала, що вона не сильно вірить, що Обама народився в Америці. Мама обізвала її дурною расисткою. Вони гризлися в спальні, за зачиненими дверима — саме там відбувалася більшість їхніх сварок, — але на підвищених тонах, тому мені у вітальні було чути кожне слово. За кілька хвилин Ліз пішла геть, гримнувши дверима, і не поверталася майже тиждень. А коли зрештою прийшла, вони помирилися. У спальні. За зачиненими дверима. Це я теж чув, бо примирення було доволі шумним. Стогони, сміх, рипливі пружини.
Вони сперечалися й через методи поліції, за кілька років до руху «Життя чорних важливе». Для Ліз то було болюче місце, як ви вже могли здогадатися. Мама прямим текстом засуджувала «расовий профайлінг», як вона його називала. А Ліз відповідала, що профіль можна намалювати лише якщо риси чіткі. (Я тоді цього не зрозумів, і досі не розумію.) Мама казала, що коли білих і чорних судять за однакові злочини, то чорним присуджують найтяжчі вироки, а білих іноді взагалі не садять. Ліз заперечувала так: «Покажи мені бульвар Мартіна Лютера Кінга в будь-якому місті, і я покажу тобі зону, де найвищий рівень злочинності».
Мало-помалу ці суперечки почастішали, і навіть у своєму ніжному віці я зрозумів одну найбільшу причину — вони забагато пили. Гарячі сніданки, які мама готувала двічі або навіть тричі на тиждень, практично зникли. Я виходив на кухню вранці, а вони сиділи у своїх однакових халатах, згорбившись над кухлями з кавою, обличчя бліді, очі червоні. У смітнику валялося три, а то й чотири порожні пляшки з-під вина, з купою сигаретних недопалків усередині.
Мати казала: «Джеймі, налий собі соку й зроби пластівців, поки я вдягаюся». А Ліз просила не шуміти, бо аспірин ще не подіяв, у неї розколюється голова, а їй треба було чи то на переклик, чи то на завдання в тій або тій справі. Але не у справі Гранатомета, бо в ту опергрупу її не взяли.
Такими ранками я пив свій сік і їв пластівці тихо, як миша. На той час, коли мама вже була вдягнена й готова відвести мене в школу (не реагуючи на зауваження Ліз, мовляв, я вже досить великий, щоб самому йти), вона вже потроху приходила до тями.
Усе це здавалося мені нормою. Мабуть, чітких обрисів світ набуває лише в п’ятнадцять-шістнадцять років. А доти просто береш те, що в тебе є, і живеш із цим. Ці дві жінки з похміллям, згорблені над кавою, були початком деяких моїх днів уранці. Далі це плавно перетекло в багато днів уранці. Я вже навіть не помічав винного перегару, який потроху в’їдався у все навколо. Тільки десь глибоко всередині у мене це не проходило непоміченим, бо спливли роки, і одного разу вже в коледжі, коли мій сусід розлив пляшку «Зинфанделю» у вітальні нашої тісної квартирки, усі ті спогади наринули на мене, неначе в обличчя врізали дубовою дошкою. Сплутане волосся Ліз. Порожні очі моєї матері. Шафка, в якій ми тримали пластівці і яку треба зачиняти повільно й тихо.
11
Вільна цитата з п’єси Вільяма Шекспіра «Макбет». Дія п’ята, сцена 8. Переклад Бориса Тена.
12
Новорічна часова куля на Таймс-сквер, що поволі опускається на флагштоку. Символ святкування Нового року в Нью-Йорку.
13
Гра слів англійською: Boehner (прізвище) — boner (ерекція, «стояк») — to pull a boner (морозити дурниці).