— Бо я на це заслужила, — сказала вона.
— Я в цьому не впевнена, — прокоментувала Ліз. — Якщо добре подумати, Ті, то ти була лише секретаркою. Можливо, тобі варто було присвятити її Джеймі.
Так Ліз заробила собі ще один холодний мамин погляд. Але мені здалося, щось у цьому є. Хоча, якщо по- справжньому добре подумати, я теж був лише секретарем. Все одно то була книжка містера Томаса, мертвого чи ні.
16
А тепер дивіться: я вам розповів принаймні кілька причин, з яких мені подобалася Ліз, і напевно було ще декілька. Я розповів усі причини, з яких вона мені не подобалася, і таких напевно ще декілька б знайшлося. Але от що ще до мене дійшло тільки згодом (угу, знов це слівце) — можливо, я їй теж не подобався. Хоча з чого б я мав здогадатись? Я звик, що мене люблять, ледь не до переситу. Мене любили мама і вчителі, особливо місіс Вілкокс, учителька третіх класів, яка мене обіймала й казала, що після випуску вона за мною сумуватиме. Мене любили найближчі друзі, Френкі Райдер і Скотт Абрамовіц (хоча ми, звісно, про це не говорили і навіть не думали). І не забувайте про Лілі Райнгарт, яка одного дня смачно цьомнула мене прямо в губи. А ще подарувала мені листівку «Голмарк» перед тим, як я перейшов у іншу школу. Зовні на ній був сумний цуцик, а всередині — напис «Я СУМУВАТИМУ ЗА ТОБОЮ ЩОДНЯ, ПОКИ ТИ ДАЛЕКО». Вона підписала, намалювавши сердечко над кожною «і» в своєму імені. А ще — всередині «о».
Ліз трохи мені симпатизувала, принаймні якийсь час. Я в цьому впевнений. Але після Коблстоун-Котеджу все почало змінюватися. Саме тоді вона запідозрила в мені помилку природи. Я думаю (хоча ні, не думаю, знаю достеменно), що саме тоді у Ліз виник страх переді мною, а любити те, чого ти боїшся, важко. А може, навіть неможливо.
Ліз вважала, що дев’ять років — це достатньо, щоб самостійно вертатися додому зі школи, однак іноді вона приїжджала по мене замість мами, якщо працювала в «проміжну зміну», як вона це називала, зміну, що починалася о четвертій ранку й закінчувалась опівдні. Детективи всіляко намагалися відкрутитися від цієї зміни, проте Ліз часто в неї потрапляла. Про це я теж ніколи не замислювався, але згодом (ну от, знову це слово, ага-ага-ага, так-так-так) збагнув, що керівництво її недолюблювало. І не довіряло. Це не мало нічого спільного з тими стосунками, які поєднували її з моєю матір’ю: у справах сексу поліція Нью-Йорка повільно просувалася в бік XXI століття. Алкоголь теж був ні до чого, бо крім неї серед копів були й інші любителі закладати за комір. Але певні люди, з якими вона працювала, запідозрили, що Ліз нечиста на руку. І — увага, спойлер! — мали рацію.
17
Я маю розповісти вам про два конкретні випадки, коли Ліз забрала мене зі школи. Обидва рази вона приїжджала на своїй тачці — не тій, якою ми їздили до Коблстоун-Котеджу, а тій, яку називала власною. Вперше це сталося 2011 року, коли в них з мамою ще був роман. Удруге — 2013-го, через рік чи десь так після того, як роман зійшов на пси. До цього я ще дійду, але давайте все по черзі.
Того березневого дня я вийшов зі школи, недбало закинувши рюкзак на одне плече (так робили всі круті шестикласники), а Ліз чекала на мене біля тротуару в своїй «хонді-сівіку». А власне, на тій жовтій ділянці, що була призначена для людей з інвалідністю, але для цього в Ліз була табличка «ЧЕРГОВИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ»… що навіть у ніжному віці одинадцяти років могло мені дещо повідомити про її характер.
Я сів у машину, намагаючись не морщити носа від затхлого сигаретного смороду, проти якого був безсилий навіть освіжувач-ялинка, що теліпався на дзеркалі заднього огляду. На той час, завдяки «Секрету Роаноука», в нас було своє житло, ми не мусили більше жити в агенції, тому я думав, що мене повезуть додому. Але Ліз повернула в бік середмістя.
— А куди ми їдемо? — спитав я.
— На невеличку екскурсію, чемпіоне, — відповіла вона. — Зараз сам усе побачиш.
Екскурсією виявилася поїздка на цвинтар «Вудлон», у Бронксі, місце, де знайшли вічний спокій Дюк Еллінгтон, Герман Мелвілл і Бартолом’ю «Кажан» Мастерсон[14], а також багато інших видатних людей. Я про них знаю, бо пошукав інформацію, а потім писав для школи доповідь про «Вудлон». Ліз заїхала туди з Вебстер-авеню, а потім стала безцільно кататися доріжками. Це було непогано, але трошки страшно.
— Ти знаєш, скільки людей тут закопано? — спитала вона, а коли я похитав головою: — Триста тисяч. Менше, ніж населення у Тампі, але не набагато. Я дивилась у Вікіпедії.
— Навіщо ми сюди приїхали? Це цікаво, але мені домашку треба робити.
14
Дюк Еллінгтон — афроамериканський джазовий музикант, композитор, піаніст. Герман Мелвілл — письменник доби Романтизму, автор «Мобі Діка». Бартолом’ю Мастерсон — розвідник армії США, відомий своїми подвигами в кінці XIX — на початку XX ст.