— …і на раковині у ванній, бо іноді вона їх там лишає… Я все обдивився.
— Вони знайдуться, — заспокоїла його мама. І тепер, коли волосся було в безпеці, знову обійняла містера Беркетта. — Знайдуться, Марті, за це не хвилюйтесь.
— Мені так її бракує! Мені вже її бракує!
Місіс Беркетт затулила обличчя долонею.
— Даю йому півтора місяця до того, як він запросить на обід Долорес Маґовен.
Містер Беркетт ридав, а мама його по-своєму заспокоювала, як і мене, коли я розіб’ю коліно, або того єдиного разу, коли я хотів приготувати їй чашку чаю і вихлюпнув собі на руку окріп. Іншими словами, багато галасу, тому я скористався цією нагодою — але говорив тихо.
— Місіс Беркетт, де ваші персні? Ви знаєте?
Після смерті вони мусять казати тобі правду. Тоді, в шість років, я ще цього не знав; просто думав, що всі дорослі казали правду, байдуже, живі вони чи мертві. Звісно, ще я тоді думав, що Золотоволоска існує насправді. Можете обізвати мене дурником. Принаймні я не вірив, що троє ведмежат розмовляють, як люди.
— На горішній полиці шафи в коридорі, — відповіла вона. — У глибині, за альбомами.
— А чому там? — поцікавився я, і мама якось дивно на мене подивилася. З її погляду я розмовляв з порожнім дверним проходом… хоча на той час вона вже знала, що я не зовсім такий, як інші діти. Після пригоди в Центральному парку (неприємної пригоди, але я до цього ще дійду) я чув, як вона казала по телефону комусь зі своїх друзів-редакторів, що я «чудний». Це мене до всирачки налякало, бо я подумав, що вона має на увазі «чудовисько».
— Ані найменшої гадки не маю, — відповіла місіс Беркетт. — Мабуть, на це вплинув інсульт. Мої думки вже потопали в крові.
Думки потопали в крові. Це я запам’ятав назавжди.
Мама спитала містера Беркетта, чи не хоче він зайти до нас на чашку чаю («або чогось міцнішого»), але він відмовився, бо збирався ще раз обнишпорити все в пошуках зниклих перснів дружини. Мама спитала, чи не принести йому китайської їжі, яку планувала замовити нам на вечерю, і він сказав, що «це було б чудово, дякую, Тіє».
Мама відповіла «де нада»[1] (її улюблений вислів після «ага-ага-ага» і «так-так-так»), а потім сказала, що ми йому принесемо додому близько шостої вечора, якщо він не хоче повечеряти з нами у нас, бо ми запрошуємо. Він сказав «ні», хотів повечеряти вдома, але щоб ми поїли у нього. Тільки він сказав «у нас», так, наче місіс Беркетт була досі жива. А вона живою не була, хоч і стояла поряд.
— На той час ви вже знайдете її персні, — запевнила мама. І взяла мене за руку. — Ходімо, Джеймі. Побачимося з містером Беркеттом згодом, а зараз просто дамо йому побути наодинці.
Місіс Беркетт сказала:
— Індички не зелені, Джеймі, і взагалі це не схоже на індичку. Це схоже на чорнильну ляпку з пальцями, що з неї стирчать. Ти явно не Рембрандт.
Мерці мусять казати правду, і це добре, коли ти хочеш знати відповідь на якесь запитання, та я ж кажу, іноді правда — це відстій. Я вже хотів був на неї розсердитися, але тут вона заплакала, і я не зміг. Повернувшись до містера Беркетта, вона спитала:
— Хто ж тепер допомагатиме тобі заправляти пасок у петлю штанів на спині? Долорес Маґовен? Якщо це станеться, я готова з усмішкою поцілувати свиню.
Вона поцілувала його в щоку… чи біля щоки, я не роздивився.
— Я любила тебе, Марті. І досі люблю.
Містер Беркетт підняв руку і почухав те місце, де його торкнулися її губи, наче йому там засвербіло. Думаю, саме так він це відчув.
2
Отже, так, я бачу померлих. Скільки себе пам’ятаю, так завжди було. Але все не так, як у тому фільмі з Брюсом Віллісом. Це може бути цікаво, іноді буває страшно (той, з Центрального парку), може бути геморно, але переважно так просто є. Як бути шульгою, чи вміти грати класичні музичні твори, коли тобі типу три роки, чи ранній Альцгеймер у тебе почнеться, як у мого дядька Гаррі, коли йому було всього сорок два роки. У шість років сорок два здавалися мені глибокою старістю, проте навіть тоді я розумів: це зарано, щоб геть забило памороки і ти забув, ким ти є. Чи як називаються різні речі — чомусь саме це мене завжди лякало найбільше, коли ми їздили навідати дядька Гаррі. Його думки не потопали в крові від розірваної кровоносної судини, та все одно вони потопали.
Ми з мамою подалися коридором далі, до квартири 3C, і мама відімкнула нам двері. Що забрало деякий час, бо на дверях було три замки. Вона казала, це та ціна, яку платиш за стильне життя. Ми мали шестикімнатну квартиру, вікна якої виходили на Парк-авеню. Мама називала квартиру Палацом-на-Парк. Двічі на тиждень у нас бувала прибиральниця. Мамин «рендж-ровер» стояв у гаражі-паркінгу на Другій авеню, а іноді ми їздили до помешкання дядька Гаррі в Спіонку. Завдяки Ріджису Томасу та кільком іншим авторам (але найбільше — старому доброму Ріджису) ми жили на широку ногу. Так тривало недовго, однак до цієї гнітючої обставини я дуже скоро дійду. Озираючись у минуле, я іноді думаю, що моє життя було як роман Дікенса, тільки з матюками.