Зупинившись, Ліз показала на місце біля стежини. Я помітив, що трава там прим’ята, наче по ній потопталося безліч людей.
— Він прийшов у парк, сів на лавку і пустив собі кулю в лоба з автоматичного пістолета «Ругер» сорок п’ятого калібру.
Я вражено подивився на те місце.
— Лавку забрали в криміналістичну лабораторію поліції Нью-Йорка в Джамайці[18], але саме тут він і застрелився. І от головне питання. Ти його бачиш? Він тут?
Я роззирнувся навкруги. Гадки не маючи, який він із себе, той Кеннет Алан Терріо. Але якщо він пустив собі кулю в мозок, то навряд чи я його не впізнаю. Я бачив підлітків, які кидали своєму собаці фрізбі, щоб той ловив (собака був без повідка, повне табу в Центральному парку), бачив двох жінок, що бігали, пару скейтбордистів і кількох старих чоловіків далі по стежці, заглиблених у читання газет. Але жодного типа з діркою в голові, про що я й повідомив Ліз.
— Бля, — лайнулася Ліз. — Що ж, гаразд. З того, що я бачу, в нас є ще два шанси. Він працював санітаром у лікарні «City of Angels» на Сімдесятій… таке падіння після роботи на будівництвах, але йому вже було за сімдесят… і є будинок у Квінзі, де була його квартира. Що скажеш, чемпіоне?
— Я скажу, що я хочу додому. Він може бути де завгодно.
— Серйозно? Ти ж сам казав, що вони залишаються там, де за життя часто проводили час. Перш ніж, я не знаю, розчинитися назавжди?
Я не міг згадати, чи казав таке безпосередньо їй, але то була правда. Та все одно я дедалі сильніше почувався Рамоною Шайнберг. Інакше кажучи, викраденим.
— А нащо паритись? Він уже мертвий, так? Справу закрито.
— Не зовсім. — Ліз нахилилася, щоб зазирнути мені в очі. Сильно схилятися 2013-го їй не довелося, бо я вже тягнувся вгору. Звісно, тоді в мені ще не було шість футів[19] зросту, як зараз, але на кілька дюймів я все-таки виріс. — До його сорочки була пришпилена записка з текстом: «Є ще одна, велика. Ідіть нахуй, до зустрічі в пеклі». І підпис — ГРАНАТОМЕТ.
Ну, це вже була дещо інша річ.
22
Спочатку ми поїхали в лікарню, бо до неї було ближче. Перед входом не вештався жоден чоловік з діркою в голові, лише кілька курців димили, тому ми пішли через вхід приймального відділення. Там сиділа купа народу, і в одного з голови текла кров. Але рана здалася мені більше схожою на поріз, аніж на дірку від кулі, та й молодший він був за Кеннета Терріо, яким його описувала Ліз. Я все одно спитав, чи вона його бачить, просто щоб переконатися. Вона відповіла ствердно.
Ми підійшли до реєстратури, де Ліз показала свій жетон і назвалася детективкою поліції Нью-Йорка. А потім спитала, чи є якась кімната, де прибиральники й санітари тримають своє добро та перевдягаються перед зміною. Жінка за стійкою реєстратури відповіла, що така є, проте інші поліціанти вже там побували й вичистили шафку Терріо. Ліз спитала, чи вони ще там, і жінка відповіла, що ні, останні поїхали багато годин тому.
— Я все одно хочу одним оком глянути, — сказала Ліз. — Розкажіть, як туди дійти.
Жінка відповіла, що треба ліфтом спуститися на рівень «Б» і повернути праворуч. А потім усміхнулася до мене:
— Допомагаєш мамі з розслідуванням, юначе?
Я подумував, чи не сказати: «Та ні, це не моя мама, але, мабуть, я таки допомагаю, бо вона сподівається, що я побачу містера Терріо, якщо він і досі там». Звісно, цей номер не пройшов би, тому я розгубився і не знав, що відповісти.
Зате Ліз не розгубилась. Вона пояснила, що шкільна медсестра запідозрила в мене мононуклеоз, тому їй здалося, що це шанс одночасно витягнути мене на огляд і подивитися на місце роботи Терріо. Двох зайців одним пострілом, такого плану щось.
— Краще б вам звернутися до свого лікаря. У нас сьогодні божевільня, — поскаржилася жінка за стійкою. — Чекати будете годинами.
— Мабуть, краще так, — кивнула Ліз на знак згоди, і я подумав, як природно вона бреше, не підкопаєшся. І важко було визначитися, що я відчуваю: відразу чи захват. Мабуть, потроху і того, і того.
Жінка за стійкою нахилилася вперед. Я задивився на те, як її груди, великі, мов кавуни, посунули вперед папірці. Наче той криголам, який я бачив у кіно. Вона стишила голос:
— Я вам так скажу: всіх це шокувало. Кен був найстарший з усіх санітарів і найприємніший. Працьовитий, завжди готовий догоджати. Якщо хтось просив його щось зробити, він незмінно з радістю виконував. І з усмішкою. Подумати тільки, ми працювали з убивцею! Ви знаєте, що це доводить?
Ліз похитала головою. Їй явно не терпілося забрати мене й піти в нашій справі.