— О Господи. Он він.
Ліз метнула на мене погляд широко розплющених очей.
— Точно? Ти впевнений, Джеймі?
Я нахилився вперед і виблював собі на кросівки. Ото й уся відповідь, яка була їй потрібна.
24
Насправді я не можу сказати, чи був він аж такий страшелезний, як той у Центральному парку, бо велосипедиста я бачив дуже давно. Може, він і страшніший був. Та щойно ви побачили, що може статися з людським тілом, яке зазнало насильства — внаслідок ДТП, самогубства, вбивства, — то це, мабуть, і значення більше не має. Кеннет Терріо, він же Гранатомет, був страшний, розумієте? Дуже страшний.
Обабіч дверей крамнички стояли лавки, мабуть, для того, щоб покупці могли перекусити тим, що купили. Терріо сидів на одній з них, спираючись руками на стегна, обтягнені штанами захисного кольору. Люди проминали його, йшли у своїх справах. Ось у крамничку зайшов темношкірий пацан зі скейтом під пахвою. Вийшла жіночка з паперовим стаканчиком кави, що парувала. Жодне з них навіть не глянуло на ту лавку, де розсівся Терріо.
Мабуть, він був правшею, бо той бік голови в нього зберігся непогано. У скроні видніла дірка, може, завбільшки з десятицентову монету чи трохи менша, з темною облямівкою — порох або синець. Найімовірніше, порох. Сумніваюся, що його тіло встигло зібрати достатньо крові, щоб утворився синець.
Те, що з ним сталося, по-справжньому було видно ліворуч, там, де куля вийшла з голови. Дірка на тому боці була завбільшки майже з десертну тарілку, а довкола неї щетинилися нерівні уламки кістки. Плоть голови була набрякла, наче від потужного зараження крові. Ліве око, висмикнуте пострілом, вивалилося з очниці й звисало набік. Та найгіршою була сіра речовина, яка сочилася по щоці. Мозок.
— Не зупиняйся, — попросив я. — Просто їдь. — Сморід блювотиння бив у ніздрі, смак тримався в роті, слизький і огидний. — Будь ласка, Ліз, я не зможу.
Та натомість вона звернула до бордюру перед пожежною колонкою в кінці кварталу.
— Ти мусиш. І я мушу. Вибач, чемпіоне, але нам треба дізнатися. Зберися, щоб на нас не витріщалися люди й не думали, що я з тебе знущаюсь.
«А ти й знущаєшся, — подумав я. — І не перестанеш, доки не отримаєш бажане».
Присмак у роті давали равіолі, якими я обідав у шкільній кафешці. Щойно до мене це дійшло, я відчинив дверцята машини, вихилився назовні й ще трохи проблювався. Як і того дня, з велосипедистом у Центральному парку, коли я так і не доїхав до дня народження Лілі в супер-пупер модному мікрорайоні Вейв-Гілл. Без цього дежавю я міг би якось і обійтися.
— Чемпіоне? Чемпіоне!
Я повернувся до Ліз. Вона простягала мені пачку «Клінексів» (покажіть мені жінку без «Клінексів» у сумочці, і я скажу, що її не існує).
— Витри рота й виходь з машини. Намагайся виглядати нормально. Нам треба це зробити.
Я бачив, що вона настроєна серйозно. Ми не поїдемо, доки вона не одержить бажане. «Тримайся, — сказав я подумки собі. — Я зможу. Я мушу, бо на кону життя людей».
Я витер рота й вийшов. Ліз виставила свою табличку на панель приладів — поліцейську версію картки «Виходь з тюрми на волю»[20] — і, обійшовши авто, наблизилася до мене на хіднику. Я стояв і тупив у вікно пральні, де якась жінка складала одяг. То було не дуже цікаве видовище, та принаймні воно відволікало від руїни чоловіка далі по вулиці. Поки що відволікало. Однак скоро я муситиму дивитись. І ще гірше — о Боже — муситиму розмовляти з ним. Якщо він ще здатен розмовляти.
Я бездумно простягнув руку. Тринадцять років — це, мабуть, забагато для того, щоб тримати за руку жінку, яку перехожі могли подумки охрестити моєю матір’ю (якби їм взагалі було не облом про нас думати), та коли вона взяла її, я зрадів. Зрадів до чортиків.
Ми рушили до крамниці. Я б хотів, щоб від неї нас відділяло ще багато миль, але, на жаль, відстань була всього пів кварталу.
— А де саме він зараз? — стишено спитала Ліз.
Я ризикнув глянути, щоб пересвідчитися, що він нікуди не дівся. Ні, досі сидів на лавці, та тепер я дивився просто в кратер, який утворився там, де колись були думки. Вухо в нього хоч і не відпало, трохи перекособочилось, і я мимохіть згадав Пана Картопляну Голову — іграшку, яка в мене була в чотири чи п’ять років. Шлунок знову болісно стиснувся.
— Зберися, чемпіоне.
— Не називай мене так більше, — вичавив я з себе. — Терпіти не можу.
— Заметано. То де він?
— На лавці сидить.
— На тій, що з цього боку дверей, чи…
— З цього боку, так.
Я знову подивився на нього. Ми вже були близько, тому я нічого не міг вдіяти. Але помітив одну цікаву річ. Ось із крамниці вийшов чоловік, з газетою під пахвою та хот-доґом у руці. Хот-доґ був загорнутий у пакет з фольги, який нібито має зберігати тепло (якщо ви в це вірите, то для вас не проблема повірити і в те, що місяць у небі — з зеленого сиру). Чоловік уже опускався на протилежний край лавки і витягав хот-доґ з пакета. Аж раптом застиг, зиркнув чи то на мене, чи то на Ліз, чи то на другу лавку, і, підхопившись, почимчикував далі вулицею, щоб з’їсти свою сосиску в булці деінде. Він не бачив Терріо — якби бачив, то побіг би не розбираючи дороги, з таким криком, що у вухах би лящало, — але я думаю, що він його відчув. Ні, навіть не думаю, точно знаю. Шкода, що я не звернув на це уваги в той час, але я був засмучений, ви ж розумієте. А якщо не розумієте, ви недоумок.
20
Картка з гри «Монополія», напис на якій здобув метафоричне значення в англійській мові.