Як я вже казав на початку, в цій історії багато жаху.
30
Я вже помалу занурювався в сон, коли надворі заверещала пара котів і мене висмикнуло зі сну в реальність. Ми жили на п’ятому поверсі, і я міг цього й не почути, як і брязкоту сміттєвого бака, що за цим пролунав, якби моє вікно не було трохи відчинене для доступу свіжого повітря. Я встав, щоб зачинити його, та так і застиг, з руками на віконній рамі. Через дорогу в плямі світла від вуличного ліхтаря стояв Терріо. І я одразу збагнув, що коти верещали не тому, що билися. Вони кричали від жаху. Немовля в слінгу бачило його, і ці коти так само. Він навмисне їх налякав. Знав-бо, що я підійду до вікна, як знав і те, що Ліз називає мене чемпіоном.
На обличчі, спотвореному пострілом, розлізлася посмішка.
Він поманив мене пальцем.
Я зачинив вікно і подумав, чи не піти в кімнату до мами, лягти до неї в ліжко. Та тільки я вже був для цього завеликий, і в неї неминуче виникнуть питання. Тому я натомість засмикнув штору. А потім повернувся у власне ліжко, ліг і вдивлявся вгору, в темряву. Нічого подібного зі мною ще не ставалося. Жоден мрець ще не чіплявся до мене і не йшов за мною додому, наче лядський бродячий пес.
«Забудь, — подумки сказав я собі. — Ще три-чотири дні, і він зникне, як і всі вони. Ну максимум тиждень. І взагалі, він нічого тобі не зробить».
Але чи можу я бути в цьому впевненим? Лежачи там, у пітьмі, я зрозумів, що не можу. Бачити мерців і знати, на що вони здатні, — це різні речі.
Зрештою я підкрався до вікна і обережно визирнув з-за штори, впевнений, що він і досі там стоїть. А може, навіть знову поманить. Вказівний палець стирчить догори… і загинається. «Іди сюди. Іди до мене, чемпіоне».
Але під ліхтарем нікого не було. Терріо зник. Я повернувся в ліжко, та заснути не міг ще довго.
31
Знову я побачив його у п’ятницю біля школи. Чимало батьків чекали на своїх дітей — по п’ятницях завжди так, може, тому, що вони їдуть кудись разом на вихідні, — і вони не бачили Терріо, але напевно його відчували, бо обходили те місце, де він стояв, десятою дорогою. Ні в кого не було немовляти у візку, однак я знав, що немовля дивилося б на порожнє місце на тротуарі й ридало б так, що аж захлиналося б.
Я повернувся всередину і вдав, що роздивляюсь оголошення біля адміністрації, тим часом міркуючи, що ж мені робити. Я припускав, що говорити з ним усе-таки доведеться, щоб з’ясувати, чого він хоче. І вирішив: зроблю це одразу, поки навколо є люди. Я сумнівався, що він може мені щось заподіяти, але точно не знав.
Спочатку я сходив у туалет, бо зненацька дуже захотів пісяти. Та коли став над пісуаром, то не зміг із себе вичавити ані краплини. Тому пішов надвір, тримаючи наплічник за шлейку, а не надівши на спину. Мене ще ніколи не торкався жоден мрець, я не знав, чи взагалі вони здатні торкатися, але якби Терріо спробував мене торкнутися — чи схопити — я збирався вжарити його рюкзаком, повним підручників.
От тільки він десь дівся.
Минув тиждень, потім два. Я розслабився, бо подумав, що в Терріо закінчився термін придатності.
Я був у молодшій команді YMCA[22] з плавання, і якось у суботу наприкінці травня ми прийшли на останнє тренування перед змаганням у Брукліні, яке мало відбутися в наступні вихідні. Мама дала мені десять доларів, щоб купив собі щось поїсти опісля, і наказала — як завжди — обов’язково замкнути шафку, щоб ніхто не поцупив гроші й годинник (хоча нащо комусь красти дешевий «Таймекс», поняття не маю). Я спитав, чи поїде вона на змагання. Вона підвела погляд від рукопису, який саме читала, і відповіла: «Джеймі, повторюю вчетверте: так. Я приїду на змагання. Воно вже вписане в мій календар».
Я спитав лише вдруге (ну, може, втретє), але їй цього не сказав, лише поцілував у щоку й пішов коридором до ліфта. Коли двері відчинилися, всередині був Терріо. Зі своєю жахнючою посмішкою він витріщався на мене одним нормальним і одним витягнутим оком. До сорочки в нього був пришпилений клапоть паперу. На ньому була передсмертна записка самогубці. Та записка завжди була в нього на грудях, і кров, якою вона була забризкана, ніколи не тьмяніла.
— У твоєї матері рак, чемпіоне. Від цигарок. Через пів року вона вже буде в могилі.
Мої ноги неначе примерзли до підлоги, а рот широко розкрився.
Двері ліфта покотилися, зачиняючись. З мене вирвався якийсь звук — писк, стогін, не знаю, — і я сперся на стіну, щоб не впасти.
«Вони мусять казати тобі правду, — подумав я. — Моя мати помре».
Але потім у голові трохи прояснилося, і виникла краща думка. Я вхопився за неї, мов потопаючий — за плавучий шмат деревини. А може, вони мусять казати правду тільки тоді, коли ти їх запитуєш. А в інших випадках можуть нагородити тобі стільки сраної брехні, скільки їм влізе.