— Долорес? Долорес Маґовен?
Він подивився на мене іншими очима, і раптом я пошкодував, що ми не з цього почали нашу розмову. Це б значно полегшило довіру до мене.
— Може, й так.
Він похитав головою.
— Мона завжди думала, що я накинув оком на ту жінку. Бозна-чому.
— Вона щось казала про втирання овечого крему в руки…
— Ланолін, — перебив він. — Для запалених суглобів. А хай мені чорт.
— І ще одне було. Про те, що ви завжди пропускаєте задню петельку на штанях. Здається, вона тоді сказала: «Хто йому без мене заправлятиме?»
— Господи Боже, — тихо видихнув він. — Господи. Джеймі.
— А, і вона вас поцілувала. В щоку.
То був легенький поцілунок, і відтоді минули роки, але він остаточно розвіяв усі сумніви. Бо професор теж хотів вірити, так мені здається. Якщо не в усе, то в неї. У той поцілунок. У те, що вона там була.
З його квартири я вийшов на піку довіри.
40
Дорогою додому я все видивлявся Терріо (на той час це вже стало моєю другою натурою), але не побачив його. Що було чудово, хоча я вже облишив надії на те, що він забереться назавжди. Причепився до мене, як реп’ях. Я надіявся лише, що буду готовий його побачити, коли з’явиться.
Того вечора я отримав імейл від професора Беркетта. «Я тут провів маленьке дослідження з цікавими результатами, — писав він. — Подумав, що тобі теж буде цікаво». У листі було три додатки, і всі три містили рецензії на останню книжку Ріджиса Томаса. Професор підкреслив ті рядки, які здалися йому цікавими, залишивши мені право дійти власних висновків. Що я й зробив.
З недільного «Таймс Бук Рев’ю»: «Лебедина пісня Ріджиса Томаса — звична мішанина сексу й пригод на болотах, але проза виразніша, ніж зазвичай; то тут, то там трапляються проблиски справжньої літератури».
Із «Ґардіан»: «Попри те, що такий довгожданий секрет Роаноука не стане занадто великою несподіванкою для читачів циклу (які, звісно, вже про все здогадалися), наративний голос Томаса став яскравішим, ніж цього можна було очікувати на підставі попередніх книжок, де бундючна експозиція чергувалася з палкими й часом комічними сценами сексу».
Із «Маямі Геральд»: «Діалоги доречні, темп оповіді — енергійний, і вперше за весь час лесбійський зв’язок між Лорою Ґудг’ю та П’юріті Бетанкур здається живим і зворушливим, а не похабним анекдотом чи фантазією мастурбатора. Прекрасне завершення».
Показати ці рецензії матері я не міг — вони викликали б забагато питань, — але я не сумнівався, що вона й сама їх бачила, і здогадувався, що її вони ощасливили так само, як і мене. Їй не тільки зійшла з рук ця витівка — вона надала блиску сумній і потьмянілій письменницькій репутації Ріджиса Томаса.
За ті тижні й місяці, що минули після першої зустрічі з Кеннетом Терріо, в мене було безліч ночей, коли я лягав спати, почуваючись нещасним і наляканим. Проте та ніч до таких не належала.
41
Я точно не знаю, скільки разів я його бачив до кінця того літа, з чого ви можете зробити певні висновки. А якщо не можете, то скажу прямо: я до нього почав звикати. Нізащо б не повірив у таке того дня, коли розвернувся й побачив його біля багажника машини Ліз Даттон, на відстані доторку. Нізащо б не повірив того дня, коли від’їхали двері ліфта і він стояв у кабіні, говорив, що в моєї матері рак, і шкірився так радісно, наче то найпрекрасніша в світі новина. Але, як то кажуть, що ближче знаєш, то менше поважаєш. І в моєму випадку народний вислів виявився правдивим.
Нема сумніву, відіграло свою позитивну роль і те, що він так ніколи й не з’явився в моїй шафі та під ліжком (це було б гірше, бо малим я вірив у те, що саме під ліжком мешкає монстр, завжди готовий ухопити за руку чи ногу, якщо я їх звішу). Того літа я прочитав «Дракулу»… ну окей, не саму книжку, а пипець який класний графічний роман, куплений у «Забороненій планеті»[23]. І в ньому Ван Гелсінг сказав, що вампір не зможе зайти в твій дім, поки ти його не запросиш. Якщо це правда стосовно вампірів, то само собою зрозуміло було (принаймні тринадцятирічному мені), що з іншими надприродними створіннями так само. Як і з тим, усередині Терріо, що не давало йому зникнути через кілька днів, подібно до решти мерців. Я почитав «Вікіпедію», щоб дізнатися, чи це не вигадка містера Стокера. Але ні. Цей факт фігурував у багатьох легендах про вампірів. Тепер (згодом!) я розумію, що в цьому є певний символічний сенс. Якщо людина має свободу волі, тоді вона має самостійно запросити зло.
А ось іще дещо. Він майже перестав манити мене пальцем. Більшу частину того літа він просто стояв віддалік і зирив. Єдиний раз, коли я таки побачив, як він манить пальцем, був досить кумедний. Звісно, якщо можна сказати, що в тому нездохлому уйобку взагалі було щось кумедне.
23
«Forbidden Planet» — мережа книгарень, що спеціалізується на науковій фантастиці, фентезі й горорі.