— Мені подобались його дреди, — сказав я. — Дуже круті були.
— Він подзвонив і повідомив, що Ліз втратила роботу. — Мама і Ліз на той час давно вже були квити, та мама все одно промовила це зі смутком в очах і голосі. — Її врешті-решт піймали на транспортуванні наркотиків. Хесус каже, при ній було чимало героїну.
Мене це боляче вразило. Ліз паршиво обходилася з моєю матір’ю, та й зі мною теж, одначе було прикро за неї. Пам’ятаю, як вона мене лоскотала, що я ледь не впісювався, і як я сидів між нею та мамою на канапі, ми всі втрьох сипали дурними дотепами, коментуючи серіал, а одного разу вона мене повела в зоопарк у Бронксі й купила конус цукрової вати, більший, ніж моя голова. А ще не забувайте, що вона врятувала п’ятдесят чи навіть сто людей, які загинули б, якби останню бомбу Гранатомета не було знешкоджено. Хай там які в неї були мотиви, добрі чи погані, та все ж цим людям зберегли життя.
Я згадав підслухану фразу з їхньої останньої сварки.
«Тяжкий злочин» — так тоді сформулювала це мама.
— Її ж не посадять, правда?
— Ну, Хесус каже, її випустили під заставу, але зрештою… я думаю, синку, що така ймовірність є, і вона велика.
— Ох, бля.
Я уявив Ліз в оранжевому комбінезоні, як жінки в тому серіалі на «Нетфліксі», який часом дивилася мама.
Вона взяла мене за руку.
— Так-так-так.
54
Згодом, через два чи три тижні, Ліз мене викрала. Ви могли б заперечити, що той перший раз, із Терріо, теж був викраденням, але то була «м’яка спроба». А цього разу все було по-справжньому. Вона не запхала мене в машину під акомпанемент моїх вересків і ударів ногами, та все ж вона мене примусила. Що, на мою думку, робить це викраденням.
Я грав у тенісній команді й саме повертався додому з тренувальних матчів (які наш тренер по-дурному називав «заїздами»). Наплічник у мене був на спині, а тенісна сумка — в руці. Я йшов на автобусну зупинку й побачив жінку, яка спиралася на пошарпану «тойоту» й залипала в телефон. Я проминув її, навіть не глянувши вдруге. Мені й на думку не спало, що ця сухоребра тітка, — неохайне солом’яно-жовте волосся розвіювалося довкола коміра розстебнутого бушлата, сіра кофтина, на кілька розмірів більша, стоптані ковбойські черевики, що зникали в мішкуватих джинсах, — мамина давня подруга. Мамина давня подруга, яку я пам’ятав, надавала перевагу витонченим звуженим штанам темних кольорів і шовковим блузкам з глибоким декольте. Мамина давня подруга гладенько зачісувала волосся назад і стягувала в короткий хвостик. Мамина давня подруга мала здоровий вигляд.
— Здоров, чемпіоне. Навіть не скажеш «привіт» старій подрузі?
Я зупинився і розвернувся. Кілька секунд усе ще її не впізнавав. Обличчя в неї було виснажено-кістлявим і блідим. На лобі квітнули прищі без ознак тональника. Усі ті вигини, якими я захоплювався — як маленьке хлоп’я, звісно, — зникли. Мішкувата кофта під пальтом обтягувала лише натяк на те, що раніше було пишними грудьми. Навздогад вона схудла на сорок чи навіть п’ятдесят фунтів[27] і, здавалося, постаріла на двадцять років.
— Ліз?
— Власною персоною. — Вона мені всміхнулась, та одразу ж приховала усмішку за долонею, якою витерла носа. «Обдовбана, — подумав я. — Вона обдовбана».
— Як ти?
Мабуть, не найрозумніше запитання, але кращого за тих обставин я придумати не міг. І намагався триматися від неї на безпечній (як мені здавалося) відстані, щоб швидко побігти, якщо вона спробує щось дивне утнути. А така ймовірність була, бо в неї був дивний вигляд. Не такий, як у акторів, які грають наркоманів у телесеріалах, а як у справжніх нарків, яких іноді бачиш, коли вони балдіють на лавках у парках чи в дверях покинутих будинків. Здається, тепер у Нью-Йорку вже краще в цьому плані порівняно з минулим, та все одно нарків час від часу видно, вони — як невід’ємна частина пейзажу.
— А як я виглядаю? — І вона розсміялася, але безрадісно. — Не відповідай. Слухай, колись ми з тобою зробили міцву[28], правда? Мою заслугу, щоправда, не визнали, та пофіг, ми стільки людей врятували.
Я подумав про все, що мусив через неї пережити. І річ була не лише в Терріо. Вона й мамі життя перепаскудила. Ліз Даттон змусила нас обох пройти крізь горнило поганих подій, і ось вона знову з’явилася. Мов той реп’ях, що ніяк не відчепиться. Я розлютився.
— Ніякої твоєї заслуги там не було. Це я змусив його розв’язати язика. І розплатився за це сповна. Ти й знати про таке не хочеш.
Вона виклично скинула головою.
— Звісно, хочу. Розкажи, як ти розплатився, чемпіоне. Кілька кошмарів наснилося про дірку в його голові? А хочеш справжні кошмари? Тоді подивись коли-небудь на три обсмажені до хрусткої скоринки трупи в згорілому позашляховику, а один з них — дитина в автокріслі. То як же ти розплатився, цікаво?