— Заходь. — Ліз поклала клаптик паперу в задню кишеню, і рука, що його тримала, перемістилася в кишеню пальта. Я ще раз глянув на чоловіка — Тедді, мабуть, то був він, — що стояв біля гаража. Подивився на криваву діру на місці його рота й подумав про кров на кофті Ліз. Можливо, то були сліди від витирання носа.
Або ні.
— Я сказала, заходь.
Не запрошення.
Я відчинив двері. За ними не було ні передпокою, ні холу, лише велетенська вітальня. Посередині виднівся затоплений острівець простору, обставлений канапами й кріслами. Згодом я дізнався, що такі місця, розташовані на нижчому рівні, називаються куточками для бесід. Довкола нього було розставлено ще більше дорогих на вигляд меблів (може, щоб публіка могла дивитися на розмову, яка точиться внизу), барна стійка, схоже, на коліщатах, і ще всяке різне висіло на стінах. Я кажу «всяке різне», бо на мистецтво мені воно було не схоже, просто якась мазанина. Але мазанина була в рамках, тому для Марсдена, певно, то було мистецтво. Над куточком для розмов висіла люстра, що на вигляд важила п’ятсот фунтів, не менше[30]. Не хотів би я під нею сидіти. А за куточком, на дальньому боці кімнати, видно було спіральні подвійні сходи. Щось бодай віддалено подібне до них у реальному житті, а не в кіно чи по телику, я бачив тільки в «Епл-Сторі» на П’ятій авеню.
— Нормальний такий барліг, скажи? — кинула Ліз.
Вона зачинила двері — БАХ — і вдарила краєм долоні по ряду вимикачів світла біля входу. Спалахнули інші смолоскипи, до них долучилася люстра. То була красива річ, яка красиво світила, проте мені було не до її краси. Я дедалі більше переконувався, що Ліз тут уже була — і застрелила Тедді перед тим, як поїхати по мене.
«Їй не доведеться мене вбивати, якщо не знатиме, що я його бачив», — сказав я собі. І хоча в цьому був певний сенс, я розумів, що на логіку в цій справі покладатися не слід, з нею не вигребеш. Ліз була під таким кайфом, що ледь не під стелею ширяла. Вона буквально вібрувала. І знову на згадку спали Гранатометові бомби.
— Ти мене не спитала, — сказав я.
— Не спитала про що?
— Чи він тут.
— Ну? Він тут?
Ані нотки стурбованості в голосі. Радше для проформи. Що тут коїться?
— Ні, — відповів я.
Її це не засмутило, як тоді, коли ми полювали на Терріо.
— Ходімо пошукаємо на другому поверсі. Може, він у спальні господаря, згадує всі ті щасливі моменти, які провів там, жарячи своїх шльондр. А їх було багато, відколи пішла Меделайн. А може, й до того теж.
— Я не хочу туди підніматися.
— Чому? Джеймі, тут немає привидів.
— Є, якщо він нагорі.
Поміркувавши над цим, Ліз розсміялася. Її рука все ще лежала в кишені.
— Мабуть, щось у цьому є. Але оскільки ми шукаємо саме його, давай, піднімайся. Ándale, ándale[31].
Я показав рукою на коридор, що відгалужувався від правого боку грандіозної кімнати.
— Може, він на кухні.
— Бутерброд собі готує? Не думаю. Я думаю, що він нагорі. Давай.
Я хотів ще трохи посперечатись або просто навідріз відмовитись. Але тоді її рука вирине з кишені пальта, і я здогадувався, що в ній буде. Тому я рушив нагору сходами праворуч. Поруччя було з матового зеленого скла, гладенького і прохолодного. Сходинки — з зеленого каменю. Загалом там було сорок сім сходинок, я полічив. І кожна напевно коштувала як машина «Кіа».
На стіні над горішнім майданчиком цих сходів висіло дзеркало в позолоченій рамі, і було воно сім футів[32] заввишки, ніяк не менше. На протилежному боці було точнісінько таке саме. Я дивився на те, як поступово підіймаюся в дзеркалі з Ліз позаду і озираюся через плече.
— Ніс, — сказав я.
— Я бачу. — Кров текла тепер уже з обох її ніздрів. Ліз витерла носа і обтерла руку об кофту. — Це від стресу. Через нього таке робиться, бо там капіляри дуже тонкі. Коли знайдемо Марсдена і він нам розкаже, де пігулки, стрес як рукою зніме.
«А кровило, коли ти застрелила Тедді? — крутилося в мене на язиці. — Наскільки це великий стрес був?»
Коридор нагорі виявився напівкруглим балконом, ледь не вузьким мостиком, з поручнем на висоті талії. Я глянув за поручень, і в шлунку все завирувало. Якщо звідси впасти — чи тебе штовхнуть, — пролетиш прямо в середину куточка для бесід, де барвистий килим не сильно пом’якшить удар об кам’яну підлогу.
— Поворот ліворуч, Джеймі.
Тобто далі від балкона. Це добре. Ми пішли довгим коридором, де всі двері були зліва, щоб усі мешканці кімнат могли насолоджуватися краєвидом. Єдині відчинені двері виявилися на середині коридору. Я побачив напівкруглу бібліотеку, на кожній полиці було напхом напхано книжок. Моя мати зомліла б від щастя. Перед єдиною стіною без книжок стояли крісла й диван. Та стіна, звісно, була вікном: вигнуте скло виходило на ландшафт, який уже огортали фіолетові сутінки. Я помітив скупчення вогників — мабуть, містечко Ренфілд. І віддав би майже все на світі, щоб там опинитися.