На Івана вуйна Миця зібралася їхати до якоїсь своєї далекої родини у Верховину і попросила мене приглянути за Варкою. Переночувати разом з нею. Я погодилась, хоча було трохи не по собі.
Ми зготували розкішну вечерю і майже не говорили. Я бачила, що Варка не хоче говорити. Їй так спокійніше.
- Хочеш, я тебе помию? - запропонувала я. - Нагрію води і помию.
- Треба подоїти корів, - сказала Варка.
- Я не вмію.
- Я буду, але ти посиди коло мене.
Варка доїла корів, а я сиділа поруч на соломі. Варка дивилась кудись поперед себе, і мені здавалось, що вона дивиться всередину корови. Можливо, вона, хоч і сліпа, все одно вміє бачити, але щось таке, чого не видно зрячим.
- Ти дуже гарна, - сказала я Варці під час її купелі.
- Я колись була дуже гарна, а тепер стала сліпою.
- Ти тепер так само дуже гарна. Хіба жінка гарна тільки тоді, коли може себе бачити?
Варка мовчала.
- А чого тебе звати Варка? Це скорочено від Варвари?
- Ні, мене насправді звати інакше. Варкою мене називав тато.
- А де твій тато? Помер?
- Так. Вісім років вже, як помер.
- Як його звали?
- Франьо.
- Франьо - твій тато?!
Я одягнула Варку у білу нічну сорочку, вклала спати і сама лягла поруч. За довгий час одинокого спання мені було приємно засинати з кимось.
Серед ночі під вікнами я почула вовче виття. Хотіла, як завжди, накритись ковдрою з головою, але раптом усвідомила, де я і що Варки в ліжку поруч нема.
- Варка, - тихо гукнула я.
- Варка, - ніде нічого, тільки вовче завивання.
Я встала з ліжка, поблукала хатою, але Варки не було.
Двері хати ледь прочинені. Мені стало моторошно. Я підкралась до дверей і через шпарку визирнула надвір.
Варка в нічній сорочці стояла на подвір'ї і з простягненої долоні годувала хлібом великого чорного вовка.
У Франевій хаті є масивний дерев’яний стіл з прихованими шухлядами під кришкою. Такий самий стіл був колись у мого діда. Я дізналась, що у дідовому столі є шухляди не відразу. У шухлядах дід тримав свої ордени і давні фотографії.
У шухлядах Франевого столу було порожньо. Але тут колись щось береглось, можливо, також фотографії. Я в цьому не сумнівалась.
Франьо перед смертю міг закопати свої фотографії у землю десь поруч із житлом.
Я кілька разів поволі обійшла хату, ретельно вивчаючи ґрунт, обмацуючи всілякі нірки і нори. За хатою під алюмінієвою балією я справді знайшла порівняно свіжу яму. Покопалась трохи в ній патиками і витягла звідти невелику скриню.
У скрині лежав старий радянський фотоапарат «Зеніт».
Сьогодні лісник Охримко знову до мене прийшов. Я сиділа на кріслі-гойдалці на подвір’ї і плела своє покривало.
- Я дивуюсі, як ти тут, дівче, сама живеш, - сказав він, - як ти не боїшсі.
- А чого мені боятись?
- Я тобі перше не хотів казати, але ти знаєш, ким був Франьо?
- А ким він був?
- Справжнім відмаком, - Охримко стишив голос, коли це казав. - Зчєста люди виділи, як з його хати билося фіолетове світло. Він там щось своє тогди робив, відьмацьке.
- Вуйна Миця сказала, що Франьо займався фотографією. А коли робиш фотографії, то не можна, щоб на плівку попадало яскраве світло, от Франьо і вмикав фіолетовий ліхтар.
- Е, чув я сі небилиці. То, донько, неправда. Миця тобі всю правду не скаже. Вона ж була з ним, як із мужом. Варка - то його донька, тобі це кожен підтвердить
- Я знаю. Мені Варка розповіла.
- А ти думаєш собі, чого Варка сліпа?
- Чого?
- Того, шо її тато відьмаком був. Хтозна, може вона теж цим сі занімає. Тікай відцика. Не треба тобі тут бути.
- Я не маю куди звідси тікати.
- А що таке? Може ти який злочин зробила? Може, вбила кого і тут сі переховуєш?
- Що ви, вуйку!
Охримко з підозрою обійшов Франеву хату, ніби хотів там щось побачити, що підтверджувало б його слова про Франя. Якби він вистежив тут якогось привида або ознаки найменшої нечистої сили, то першим ділом сказав би мені: «Видиш, а я що казав!».
- Вуйку, а ви не знаєте, як дійти до Несамовитого озера? Я вже два рази ходила його шукати, в мене карта Карпат є, але обидва рази блукала. Так і не дійшла.
- Я вже двадцять і вісім років хочу до сего озера дійти, і не можу.