Пан Фізігнат упурнув, а того з переляку й не здумав,
Що пане-брат його плавать уміє так, як сокира,
Та упурнув аж на дно, щоб минула лихая година.
Сторч полетів Псіхарпакс, мов вивернувсь з човна,
Бився й руками й ногами, од смерті хотів він одбиться;
То впуринав, неборак, захльобнушися добре водою,
То виринав зверх води і кричав скільки сили:
«Рятуйте!» Шкура обмокла на нім і тягла у глибоку ковбаню.
Тут, потопавши, Псіхарпакс такії слова промовляв:
«Ну, постривай, Фізігнате. Ізвів ти шляхетськую душу!
Москаля ти підвіз, так тим я отут загибаю,
А якби на землі се було, то й тобі, ледащиці,
Дав би я маку; а то як жидюга мене одуривши,
Пхнув ти, як з мосту. Щоб тебе божая сила побила,
Щоб вашу жаб'ячу Січ татарва зруйновала!»
Так проклинавши, сердега впурнув та й назад не вертався.
Поки аж жовч рознесло, і уп'ять він над озером вирнув.
Сеє ж побачивши, Ліхопінакс, край болота стрибавший,
Швидше чкурнув і, засапавшись, все розказав товариству.
Тут, його слухавши, миші прийшли у азарт не на шутку,
Зараз пан маршал своїм жовнірам звелів до схід сонця
Скликать до ради все посполитство в будинки Троксарта,
Батька того мишука, що недавно втонув у калюжі
І догори черева розплатавшись, з пузом обдутим
Плавав сердюга не з берега, а посередині ставу.
От зібрались, як ще і чорти навкулачки не бились,
Встав Троксарт, що за сина ярився, і так промовляє:
«Ох, мосьпанове! Хоть жаби мене й одного підцьковали,
Ну, да і всім нам од їх не минути лихої години
А безталанніший я, бо вже трьох паруб'яток ізбувся,
Первого, був він щонайстарший, згамкала каторжна кішка,
Вирвала аж із нори, ухвативши сердегу за хвостик,
А середульшого занапастили проклятії люди
Тим тараном, що розносять по селам кургузі цесарці
І що попросту зовуть його пасткою в деяких селах.
Третього ж, був він мізинчик мій і мазунець у матусі,
Пан Фізігнат піддурив і втопив у глибокій ковбані.
Ну, то давайте ж, дернем їх, одігшися в шори та вбори».
Всі мишуки по сій мові в поход снаряджатися стали
І одяглися, немов москалі, у казенну муницю.
Перше всього натягли чобітки з острогами на корках, –
Ті ж чобітки понакроювали із лушпиння квасолі,
Бо од вечері учора його багатенько зосталось.
Кунтуші та жупани натягли із кошачої шкури,
З ґудзиків мідних побрали щити собі в лівії лапки,
Ратища ж в правих держали, ковав же їх мишачий циган,
Деякі ж і пукалки з бузини та з пір поробили,
Замість шапок із оріхів лушпиння міцне надівали.
Так снаряджалися мишачі лицарі. Се і почули
В жаб'ячій Січі і стали скорійше збирати громаду,
Щоб об войні з супостатом гарненько гуртом раховатись.
От, як вони мірковались, ціпки повстромлявши у землю,
Де не візьмись машталір, од мишей за гінця прискакавший,
Ембісохитр Тигролихович (так його, бач, величали),
Звістку об распрі привіз він і так промовляв на все горло:
«Ей гов, вашеці! Мене до вас миші, панове, прислали,
Щоб об'явить вам війну. Руйновати вас швидко ми прийдем,
Дехто із наших побачив, як ваш Фізігнат у калюжі
Пана Псіхарпакса занапастив ні за цапову душу.
Ну, так виходьте ж, которі храбрійші із вас, на страження!»
Сеє ж сказавши, удрав, поки жаби, роти роззявлявши,
Слухали. Мову ж його розчовпавши, пристали до Фізігната.
Тут, поклонившись громаді, сказав він:
«Слухай, панове громадо! Не я утопив у калюжі
Миш ту мізерну, сама вона смерті своєї шукала,
Бо впуринати і плавати так, мовби жаба, хотіла.
Чим же я тут согрішив і за що мене всі виноватять?
Лучче ж давайте і ми їм дамо од лукавого з перцем.
Що ж нам почать, так ось би якую дав я вам раду:
Нуте вдягнімось усі, в кого єсть, у козацькую збрую,
Станем над самою кручею тих супостат піджидати.
Тільки ж вони на нас кинуться, мовби скажені собаки, –
Тут ми накинем арканом мишей за уражую шию
І пострибаєм у воду з ними, де найглибше, у самую кручу.
Так-то ми їх одуривши, поучимо в озері плавать.
Хто ж не зуміє плисти, то нехай впурина на здоров'я».
Так він сказав, почали рештоваться у збруї всі жаби:
Зараз наділи сап'янці з червоної дуже бутвини,
А з різаку та із ряски зробили мережані лати.
Лист із латаття, скусненько зібгавши, побрали щитами;
Замість списів –– ситнягу й спичаків із води натягали,
А водяних маківок на козацькі шапки назривали,