А от хто вже ніколи звідси не втече й не повернеться — це мешканці притулку. Здається, у якійсь із північно-східних (на думку європейців — примітивних) культур, надходження немочі означає вирок. Молодші та ще здатні подбати про себе родичі повинні допомогти своїм віджилим предкам зібрати мінімум пожитків і вирушити якнайдалі від поселення, де старець на самоті, подалі від сумління та щоденних клопотів молоді, доконує свій життєвий шлях. Він поволі замерзає, тихо згорбившись над стягненою тонкою плівкою криги ополонкою, у якій годі сподіватися впіймати бодай найхудішу рибину.
Спосіб життя й суворі зовнішні умови примусили ці народи заради виживання відмовитися від такої розкоші, як старість. У них рекордно низька тривалість існування людської особини: як самця, так і самки.
Утім, мені важко уявити, що б сталося, якби закон і звичай дозволив (примусив) позбуватися старців у нас. Бачу довжелезні черги до таких-от притулків — це при тому, що тут стовбичать у сподіванні зіпхнути своїх кревняків на дбайливий догляд медперсоналу ще найгуманніші. Інші ж не гребуватимуть і замовними евтаназіями — руками спеціальних кілерів добиватимуть старше покоління: щоб не мучилися!..
Їхня присутність відчувається щохвилини — і в надмірній тиші, німотність якої тисне на вуха; і в згорблених постатях, що безладно кульгають; часто, заблукавши, вони забрідають на нашу територію, щось розгублено шамкаючи один одному беззубими ротами. Їх виловлюють кремезні медсестри та санітари, вбрані в теплі уніформені куфайки.
На брудних і смердючих штанях у багатьох старців незмивні плями їхньої власної сечі. Ходіння під себе, памперси й енурез, заплилі білком погляди, за якими згубилося щось важливе — ось і все, що зосталося від десятків людських доль, від тих чорнобрових красунь і струнких легенів, які поволі жовкнуть у запилюжених фотоальбомах…
— Я одразу їх попередив, що це безглузда ідея — заради економії коштів та часу харчуватися в притулку. Ніби й час для нас вибрали такий, щоб ми не могли перетнутися зі старими, ніби й їжу обіцяли геть іншу — куди стравнішу та гострішу… Але вже в перші відвідини величезної їдальні хлопці зрозуміли, що помилилися. Запах немочі та розкладання в’ївся в кожен сантиметр повітря, у кожен стілець, стіл, тарелю, ложку, горня. Ми мовчки й напружено працювали щелепами. Я знав, що інші думають про те ж саме, що і я: вони уявляють собі, як безпомічні обісцяні істоти, від яких тхне гнилизною скорої смерті, схиляються над цими ж тарілками, тремтячими руками підносять до пожовклих пожованих облич ці ж ложки та виделки, запихають шматки їжі в беззубі роти, із яких вона знову випадає на ці ж столи…
Із велетенської кухні долинало безперервне дзеленчання, шипіння, розмиті вигуки. У випрілому одязі вибігали огрядні жіночки з алюмінієвими казанами в руках. Із ними крізь отвори дверей у залу вривалася пара, задуха та сморід немитого начиння.
Поруч із нами запобігливо крутилася завгосп цього комплексу, якій перепадала копійчина з нашого харчування. Очевидно, вона подбала про те, щоб залу до нашого приходу відпуцували, позбавляючи її найменших ознак присутності старців. Якби ми не знали, що тут притулок, то, певно, не одразу й помітили б, де харчуємося. От тільки біда наша була в тому, що ми знали… Жінка з до потворності великою головою, великим носом і повними губами щось сюсюкала, складаючи уста в трубочку, безперервно сміялася до нас без жодного приводу, оголюючи нерівні, надламані зуби — і від цього всього ставало ще гидкіше. Ніхто не насмілився відігнати її, як бридку муху, усі ввігнули голови в плечі, і навіть наш жартівник і невиправний цинік Васько похнюпився й мовчав. У його окулярах відбивалася тепер не сторінка з інтернет-новинами, а бліда розварена фрикаделька, яку він довго колупав алюмінієвою ложкою, ніяк не наважуючись з’їсти.