Коли, нарешті второпавши, що вона нам заважає, господиня відійшла від столу, ми не змовляючись заговорили про нову харчівню. Однак з’ясувалося, що в Кобилянську — так називається містечко-центр округу — немає жодного порядного ресторану.
— Я обійшов усі місцеві заклади, можете мені повірити, — поклав руку на груди з правого боку Васько, — гидота рідкісна. Там дешево, тільки от обстановка анітрохи не краща, ніж тут. Совдеп. Тут же ж нікому не потрібен нормальний ресторан. Кільканадцять чоловік, що можуть собі дозволити цю розкіш, безумовно, якось собі раду дають. На таку кількість місцевих багатіїв — та й навіть багатство їхнє просто курам на сміх! — жодна порядна забігайлівка не окупиться. Малі міста вмирають, хлопці. За що й вип’ємо. Тобто за упокій…
Він підніс до рота зеленуватого кольору склянку з вісьмома гранями й уважно почав вивчати її вміст — такого ж зеленуватого кольору рідину: очевидно, компот із сухофруктів, бо в ній плавали розварені шматки колись яблук і грушок. Хтось із наших нервово гмикнув. Інші розгублено втупилися в тарілки, мнучи в них виделками залишки каші. Тут прочинилися зовнішні двері їдальні і до зали ввійшов один зі старих. Він, напевно, спізнився на обід чи заблукав, і його вчасно не могли знайти. Мішок штанів на дідові настовбурчився, полатаний светр перекосився. Дід ішов згорбившись, трохи випроставши вперед руки: він недобачав і, мабуть, після кількаразового, досить болісного зіткнення зі сторонніми предметами, виробив звичку промацувати простір перед собою пальцями та долонями; відчуття доторку живе в людині найдовше, воно не зраджує нам навіть тоді, коли всі інші вже давно перестають служити, навіть тоді, коли… Із кухонного вікна йому щось непривітно рявкнули, але їдло таки дали: дідок обхопив тацю з тарілками обома руками, наче обійняв найдорожчу людину, і дрібними кроками пошкандибав до найближчого столика. Нас він не помічав. Незграбно сівши — за крок від столу — він жадібно накинувся на ще гаряче «перше» (йому, певно, дали ті ж «елітні» харчі, що й нам, тож ці страви порівняно зі звичною якістю тутешнього обслуговування мали видатися бідоласі святом смаку). Із беззубого старечого рота витікала слина і разом з юшкою скрапувала підборіддям і далі, на светр. Рука з ложкою тремтіла, не влучала в рот, намацуючи окропом зморщену, невразливу до опіків шкіру підборіддя чи нерівну щетину щік… Потім старий, кілька разів зригнувши, підвівся й так само повільно та невпевнено побрів до виходу.
Ніхто з нас більше не скуштував і крихти з ще майже переповнених тарілок…
Віктор знов задумано дивиться за вікно, хоч там уже нічого не видно — щойно вимкнули єдиний вуличний ліхтар.
— А Марко? — питаю я. — Як він до цього поставився?
— Та як-як? Змирився. У нього був вихід?
Я рідко став з’являтися у редакції. Він хотів поговорити й запросив на пиво. Почали з політики, звісно, із виборів і прогнозів.
— Ми обертаємося в колах, надто близьких до політиків і політики, деякі з нас пишаються знайомствами з лідерами партій і місцевими чиновниками та посадовцями, — пояснював я Маркові. — Тому загалом нам складно судити про справжні настрої населення.
— Ну, і які ж вони, ті справжні настрої? — скептично усміхнувся він.
— Насправді в натовпі панує байдужість. Ейфорія шкідлива для суспільного здоров’я. Кандидати рвуть на грудях сорочки, майки й залишаються в самих лише трусах, обіцяючи, що віддадуть життя в офіру батьківщині та людям, які заселяють її територію. Дідька з два! Плебс, який обговорює щовечора політику на своїх пролетарських брудних кухнях, хоча й поверхово та банально, проте доходить до вірного висновку: їх хочуть надурити; однак, інтуїтивно розуміючи це, люд усе ж дозволяє виїхати деяким потворам на своїх невтомних плечах. Влада й ті, хто хоче її отримати, змістивши нинішніх засідателів білих будинків, за нашою, журналістів, допомогою, щоразу знаходить шляхи до сердець виборців, уселяючи в них надію на «світле майбутнє». Вони хочуть викликати ажіотаж, переконати народ у тому, що на кін поставлено їхнє майбутнє та майбутнє їхніх дітей…