— Не люблю, коли чоловіки задивляються на себе в дзеркало, — вихопилося в неї за кілька годин, коли я, перевіряючи якість гоління, обмацував щоки та підборіддя, прискіпливо розглядаючи їхнє відображення.
Ми спинилися, погляди зіткнулися: я вже не бачив у її очах вчорашнього виразу: цього послання, що базувалося на благанні; тепер там був тупий денний переляк, передчуття невідомості. Страх життя. Її молодість ще не дійшла до тієї межі, коли переважає страх смерті. За вікном знову дощ. Повітря важке, і тягне на сон. В атмосфері передчуття конфлікту, але ми надто втомлені, ми надто багато сил витратили на те, щоб зійтися, аби одним махом зруйнувати це. Ми толеруємо різкі випади одне одного, пропускаючи їх повз вуха, бо ми вже зв’язані, наче пошлюблені наручниками злочинець і бравий охоронець закону. У нас одні кайдани на двох. Я чомусь уже переконаний, що саме вона — мій останній шанс відчути сповна життя, що вона — це мій дарунок, манна небесна, можливість знову пережити молодість, якщо не власну, то бодай її. Такого вже може не бути. Я, можливо, уже ніколи не матиму жодної жінки, окрім неї. Мої ровесниці мене не збуджують, а молодші ставляться з осторогою до мене. Їм скрізь убачається підступ. Або ж вони такі тупі, що повторюють цю ахінею про те, що «всі чоловіки однакові і їм потрібно лише одне». Таке враження, що жінкам цього не потрібно. Але врешті, навіщо себе й ще когось мордувати, переконувати, примушувати. Я витратив уже занадто багато сил… Я втомився.
А що я для неї? Навіщо я їй, цій заблудлій переляканій овечці, цьому ягнятку на заріз, котре, проте, у критичні моменти саме демонструє свої гостренькі ікла? Що я можу дати їй, крім своєї зневіри, крім оманливої певності й удавання всезнання? Крім свого поношеного тіла?.. Нічого. Але я — це все, що їй зосталося зараз. Вона заплуталася й згубилася в чужому для неї світі, у який невідомо хто її закинув, попередньо навіщось виліпивши з нічого. Господи, який дикий біль — з’явитися з нічого, трохи побути й знову канути в ту пекельну чорну пустку небуття…
Ця нічогість уже в мені, вона наростає зсередини, стискаючи нутрощі душі, обплутуючи їх метастазами відчаю. Я боюся, але не можу навіть видати цього. Знаю, що не можу врятуватися, але продовжую хаотично шукати порятунку. Тільки я вже не вірю в порятунок. Надто б це було просто, надто лагідно після всього, що було й що є. Покруч-час прискорюється, наближаючи те невідворотне агоністичне БУДЕ, якого не буде. Особистий апокаліпсис брутально банальний. Він озвірячує тебе, кидає на коліна, але це нікому не потрібно, цього ніхто не бачить, це марно й смішно. Це гидко. І ти підводишся, щоб зберегти перед кимось — перед тим самим стороннім Глядачем, на присутність якого ти потай усе ще ледь-ледь сподіваєшся й віриш понад усе, — видимість доброї гри. Гонор перемагає. Естетизація поразки все ще передбачає якийсь стимул. Стимул, що народжується з болю.
Увечері наступного дня вона повинна повернутися до міста — щоб ніхто її тут не бачив. Години спливають у мовчанці й зітханнях. Відчуваю: щось треба зробити, якось загальмувати час. Бодай промовити кілька слів, повернути їй вечірній погляд, блиск в очах… Але лінь розкладається в членах тіла чорною отрутою.
Нарешті я пропоную їй залишитися до ранку: штабники повернуться не раніше, ніж о дев’ятій, бо навіть у неділю в них є своя робота — штаб і в екзилі працює на кандидата, вони кують перемогу на різних ділянках буцімто розрізнено, але насправді чітко й злагоджено. Їхній прапор — кандидат — отримає владу, і — як наслідок — владу разом із ним отримають вони. Ті з них, кому це потрібно. Вони потраплять у верхи казана влади, де легко можна присмоктатися до якогось жирного шматка м’яса й, трохи підживившись із нього, підвестися на дещо вищий рівень.
Вона дає себе вмовити, у нас в запасі ще одна ніч, але це нічого не вирішує. Це лише пауза, це лише розтягування невідворотності. Як жуйка, із якої вже давно вибрано всі соки-емульгатори. Ти ковтаєш власну тверду слину та ремигаєш, бо нічого іншого тобі не зостається. Залишки смаку в роті тануть, у рецепторах спіднього боку щік та низу язика тільки спогад про псевдополуничність схожої на зуб подушечки, що перетворилася на понівечену заслинену масу. Але її нікуди пожбурити, і ти втомлено працюєш щелепами…
Я, щоб хоч чимось наповнити час і нашу спільну самотність, розповідаю їй варіант із жуйкою. Вона слабко всміхається, не може навіть тішитися. Це втома. Покруч-час прискорився, ми не встигаємо за ним, за нашими молодшими ровесниками, що все роблять ВЧАСНО. Ми приречені спізнюватися. І добре, коли хтось тебе дочекається на забутій зруйнованій автостанції.