Вона молодша за мене на 15 років. Вона теоретично могла би бути моєю донькою. Кажу їй і про це, щоб подолати втому. Кажу їй уже все чи майже все, що думаю. Не озвучую лише цілковито збоченських сексуальних фантазій (ще соромлюся) та не надто компліментарних висловів на її адресу (щоб не відштовхнути й не образити). І вона цінує мою відвертість, мою надвідвертість. Вона бачить цю прозорість, бачить, що за цим немає геть нічого темного та хижого, що вона може почуватися спокійно. Страх її не минає, проте вона знає, що, сівши мені на коліна, принаймні за спину свою зможе не турбуватися. Там вона в безпеці.
Частина 12
— Така-от історія, — зітхає Віктор. — Я люблю її, вона любить його, тобто Марка, а Марко…
Мовчить.
— А Марко? — усе ще чекаю продовження я.
— Марко? Він узагалі нікого не любить. Може, хіба, Тому. Їх, до речі, Аня познайомила, — Вікторові принаймні це здається веселим. — Розказати?
Я киваю.
— Ну, то слухай…
— Гаразд, не хочеш повертатися до себе, ходімо до мене! — майже благала Марка Аня.
Він дивився кудись в асфальт на свої брудні, жирні патли. Падали краплі холодного дощу, вода стікала сірими щоками, що спалахували від миготіння реклам нездоровою рожевизною, топилася в бороді, скрапувала на плечі наскрізь промоклого пальта. Аня спробувала розштурхати його, однак марно — п’яний мов чіп Марко, здається, навіть не впізнавав її — ним хитало, наче під час землетрусу чи на кораблі в найдужчу хитавицю. У ньому вже не спостерігалося нічого чоловічого, нічого людського — то був зомбі, тінь, неодухотворене тіло. Його ніби щойно лоботомували. Поруч проходили якісь люди, знайомі на мить зупинялися, щоб уважніше придивитися до сорому редактора або ж до дівчини, але ніхто не наважувався підійти ближче. Аня розгублено дивилася навкруги — вона не могла піти й залишити його, однак не могла й зрушити його з місця.
— Ну, будь ласка, Марчику, я тебе дуже прошу! У мене нікого немає вдома, ходімо!
Він підвів голову, подивився на неї затуманеним поглядом, знуджено скривився та застогнав. Раптом зігнувся й почав блювати — просто на тротуар на велелюдному перехресті.
— Чоловіче! Та що він робить! Гидота! — приказував якийсь старий дід, що спинився поруч.
Зібралися люди. Марко підвівся, злякано роззирнувся. Він щойно отямився й ніяк не міг второпати, як тут опинився й чому довкола зібрався натовп. Нарешті впізнав (опізнав) Аню, і вона, уловивши в його погляді благання, зраділо кинулася на допомогу: розштовхавши людей, повела Марка у вечір. Іти було далеко, однак скористатися транспортом Аня, оцінивши стан свого супутника, не зважилася. Краплі обдавали їх вогкістю, просочували одяг, із рота в снопи ліхтарного світла виривалася пара. Холоднішало. Ішли мовчки.
— Я хочу пива! — раптом спинився Марко. — Я мушу випити пива.
Він уперся й не зважав на її аргументи. Зайшли в перший-ліпший заклад, де динаміки гриміли від російськомовних блатних пісеньок, а відвідувачі, щоб докричатися один до одного крізь цей псевдомузичний фон, схилялися ротом до вух сусідів, надривали голосові зв’язки… Світло невідомого походження металося стінами в клубах сигаретного диму. Повітря, придатного для дихання, у цьому залі практично не було. Вони гепнулися в більш-менш (таки менш) тихий закуток, де Маркова голова одразу впала на стіл. Кільканадцять хвилин він проспав, потім, раптово зірвавшись, ковтнув пива та знову занурився в сон. Від нього неприємно тхнуло, і Аня думала собі, що дарма так чіплялася за цей непотріб, за цього слабкого неврівноваженого чоловіка з першими явними ознаками алкоголізму, уся цінність якого — у батькових грошах, на які, швидше за все, він уже й не претендує. Що він може дати їй, як допоможе вирватися з цієї потворної бідності? Та ніяк; надто звикнувши до комфорту й уседозволеності, цей хлопчина раптом вирішив продемонструвати комусь свій гонор, свою самодостатність і — що найсумніше — виявився неспроможний на це. Тільки от шляху назад уже нема — він упіймався в тенета звичайного провінційного життя, сприйнявши його з віддалі спокою за правду. Тільки в цій плісняві немає жодної правди, хіба та, яка з’являється після перших ста п’ятдесяти грамів горілки й коньяку. На тімені в нього крізь давно нестрижене волосся, що злиплося, проглядалася шкіра. Швидко з’явиться лисина, — сумно констатувала Аня. Тільки от що вона може тут змінити? Звідки взяти барви для іншого життя? Де знайти грошей на подорожі, на комфорт і слуг?..
Ніч огортає тіла й речі, з’єднуючи їх у єдине місиво, у коктейль невідомості, у відсутність меж. Поступово зір призвичаюється до мороку, і на протилежній стіні кімнати, у якій він невідомо як опинився, Марко бачить похилену жовтаву пляму, що нагадує формою перекошене вікно, яке знаходиться за кілька кроків — якраз навпроти. Посередині пройми світла — тінь: чорний хрест віконниці. Стеля кімнати губиться десь у високості, уздовж однієї зі стін — старі меблі, виготовлення яких, як і зведення цього будинку, орієнтовно можна приписати міжвоєнному періоду, ближче до завершення першого зі світових побоїськ. На полицях шаф — порцелянові сервізи, кришталеві вази та салатниці. Кілька книг, підібраних, судячи з назв і прізвищ авторів, геть без смаку — зовсім не для читання, а за кольором корінців, щоб пасували до інтер’єру кімнати. Марко перегортає неторкані сторінки якогось із давніх фоліантів, принюхується до запаху фарби й білого офсетного паперу, що від часу злився із запахами довкілля — пліснявою попіддашшя, випарами мишачих екскрементів… Аня спить, усміхаючись уві сні. Він надто уважно придивляється до спотворених темрявою рис обличчя дівчини. Надто чітко окреслений ніс, бліді вилиці, величезні повіки. Із напіввідкритого роту чути огидний запах їжі, що застрягла між зубами.