Раптом я згадав про хробаків і миттєво перевів погляд на дірку в черепі: чорна пляма на вилисілій кругом шкірі й… нічого. Мороз по крижах…
— І ніяких черв’яків… Здалося… — пробурмотів я вголос.
— Колективна галюцинація… — так само пошепки проказав Марко, що стояв спиною до мене в іншій частині кімнати, зовсім поруч із труною, але я почув його, і він почув мене, бо інакше би він не сказав того, що сказав, і аж прошепотівши свої слова, він обернувся, щоб подивитися, який ефект вони матимуть, якщо взагалі матимуть…
— Тут був судмедексперт, мене попросили вийти, а коли я зайшов, не було вже нікого… Ось… — немов вибачаючись, прошепотів потрісканими вустами Марко.
Смерть близьких (як і їхня хвороба) завжди приносить відчуття провини — ми ж бо живі (здорові). Ми ще є, а це якась фікція, обман, помилка… А ще вина перед собою та спогадом про мертвого про недоказане, недороблене, недовідчуте, недо, недо…
— Мені якось казали, що не можна залишати мертвих самих, поряд із тілом мусить бути бодай одна людина… — вкусив він себе за губу, очевидно, не вперше, бо вона вже мала чорнуватий колір… — Постійно мусить бути. А мене повели їсти, туди, у ту гидку їдальню, підійшов цей чоловік в окулярах… Я думав, що експерт буде довго, мені так сказав той чоловік, а я не опирався, він був такий наполегливий, а я лінивий… Потім там, коли їв, коли не міг їсти, бо гидко, раптом захвилювався, не міг навіть задля пристойності залишатися й пішов сюди, ледь не заблукав, бо не запам’ятав усіх цих переходів, а мене вже ніхто не вів назад, і я спочатку швидко йшов, а потім біг, ніби це дуже важливо, я відчував так, ніби дуже-дуже важливо, хоча тепер не знаю… Просто мені постійно згадувалися ці слова, що мер…, тобто тіл…, не можу так про нього, про тата… Але ці слова, вони гули в голові, а я не пам’ятаю навіть, хто їх сказав. Мабуть вона, Сандра, Саша… Хтось би її повідомив, я не знаю, де вона… Бідна Саша… От… А коли я прийшов — нікого не було. Порожнеча й він, але вже без простирадла. Мені інколи стає так байдуже, ти собі навіть не уявляєш. А інколи так шкода, що сльози… — він, наче намагаючись продемонструвати, шморгнув, очі зволожилися. — Сльози. Ну, так. Шкода себе, але ж думаю про нього, згадую його… Нічого ж не пам’ятаю. Зовсім нічого, одні й ті ж епізоди. Навіть пам’ять зраджує… І це тіло, це ж не він, воно чуже, розумієш, воно не його. Його підмінили, його взагалі, певно, ніколи не існувало. Були лише якісь люди, що грали його, а це один із тих акторів, актор-невдаха… Ніби лялька. Так хочеться взяти до рук його руку й щось із нею робити, якось переставляти, кидати…
Марко раптом умовк: у коридорі стало чути чиєсь шаркання, і в дверях з’явився солдатик внутрішніх військ, цього разу інший, але не менш жалюгідний і безособовий: розчавлені прищики довкола рота й на скронях, злякані очі, темний пушок над губами, безглузда коротка стрижка з прогалинами… Він, шаркаючи своїми завеликими черевиками по лінолеуму, поволі бреде до «своєї» табуретки — поруч із труною, і розмови припиняються, і все, і по всьому…
Усе, що трапилося далі (а чи трапилося? чи не відбувалося протягом усього цього — і не лише цього — часу, якась карколомна містифікація або вистава, коли задля того, щоб одурити мене, витрачено мільярдні суми на повсякчасну зміну декорацій, платню акторам, сценаристам і режисерам; і все це — навіщо ж? — лише з однією метою: переконати мене в тому, що світ існує, що він дійсний, і що він — це те, що я бачу… А насправді ж за ширмами стін, землі та неба — лише порожнеча нічогості!!! Й актори теж несправжні, вони пробуксовують, і з того я роблю висновок, що це лише зображення, відеофікції, чергова омана моєї свідомості…), я сприймав у притупленому стані напівсну. Фіксував події словами, але, коли вже було по всьому, я соромився обговорювати ті події з будь-ким, особливо з іншими свідками цього жахіття, бо не був певен, що будь-що з баченого не наснилося мені… Й інші теж мовчали та мовчать, відводячи очі. Певно, відчувають той самий сором, що й я. І нехай…