– Так, сер. Енні Чепмен, сер, – відповів Кіт, додаючи, хоч це було зайве: – Ще одна повія, сер.
– Неприкаяний нічний метелик, – зітхнув Ебберлайн, чим приголомшив Кіта. Той не очікував, що інспектор може бути наділений душею поета. – Скажеш, де це сталося, хлопче, чи нам блукати вулицями, доки ми випадково не натрапимо на неї?
– Тоді ви маєте всі шанси знайти не те тіло, сер, це ж Вайтчепел, – випалив Кіт, перш ніж устиг подумати. І одразу ж йому захотілося відкусити собі язика. Ебберлайн і Сам грубо зареготали, вдоволені жартом, і Кіт подумав, що його, мабуть, врятувало віскі. – Це на Генбері-стрит, панове, будинок 29. Дорогою сюди я шукав доктора Баґстера Філіпса, але в «Десяти дзвонах» його не було.
– Спробуй пошукати в нього вдома. Якщо й там не знайдеш, то не можу уявити собі, до котрої з коханок він завіявся цього вечора. Доведеться нам викликати інших костоправів, щоб зробити розтин, – зітхнув Мейкпіс. – Краще б це все ж був він.
– Так сер, зроблю все, що можу, сер.
– Вперед, Кіте. Доведеться тобі пробігти півміста, доки ще ніч.
ІІ
Зупинка в схованці в Лаймгаузі[175] ще на двадцять хвилин відтягнула повернення додому, але уникнути її було неможливо. На вигляд напіврозвалений сарай ховався глибоко в хащах здичавілого саду на задньому подвір’ї дому 14-А по Семюел-стрит, і Кіт був не єдиним, хто мав дозвіл користуватися ним. Але він знав, що існує чітко встановлений час для таких відвідин – аби, перебуваючи в цьому місці, випадково не перетнутися з кимось іще. Особиста таємниця була питанням надзвичайної ваги, і вихідці зі Сходу розуміли це краще, ніж будь-хто зі знайомих Кіта. Не менш важливим питанням, як з’ясувалося, було повернення боргів, і Кіт вдячний був, що в цьому випадку винні були йому, а не навпаки.
Останні бліді промені сонця мляво заливали вересневе небо. Він відчинив хижку і ввійшов усередину, сумлінно замкнувши за собою двері. Як завжди, в кутку горів ліхтар, і Кіт роздивився сліди брудних чобіт на березовій підлозі – свідчення перебування тут інших. Інтер’єр схованки здивував би будь-кого, хто не мав до неї ключа: це була охайна кімната (не враховуючи брудних слідів), під стінами якої були вишикувані надійно замкнені дерев’яні, оббиті шкірою похідні куфри. Останній негідник з тих, що використовували це місце, не дозволив би собі відімкнути куфр кого-небудь з товаришів по схованці або її китайських власників – це не було того варте. В одному куті був люк, так само замкнений. Ключей від цих дверей Кіт не мав.
Його куфр був найближчий до люка, тож він мав удосталь часу дослідити його за останні три місяці, що користався цією схованкою. Зовсім не випадково цей проміжок часу збігався з терміном його служби в столичній поліції. Знявши замок, Кіт підняв важку кришку і зітхнув, дістаючи з куфра сукню темно-синього кольору, майже того ж відтінку, що і його форма, з турнюром і до смішного тісними рукавами, і струшуючи її, щоб розгладити зморшки на бомбазині.
«Перевага цього кольору в тому, – подумала дівчина, – що з вигляду не скажеш, ніби сукня пролежала згорнутою на дні куфра майже цілий день».
Вона вже не могла пригадати, коли востаннє (і чи взагалі коли-небудь) почувалася зручно, сидячи в спідниці з турнюром. Кіт – Кетрін – Касвелл зняла шолом і потерла шкіру голови довгими пальцями. Її волосся – червонувато-руде, як у покійного батька – було коротко підстрижене. Певною мірою вона була навіть вдячна, що довелося продати свої коси перукареві, аби мати змогу купити ліків для Люціуса. У неї було довге – нижче пояса – волосся, таке густе, як тільки могла мріяти молода жінка, і пішло за гарну ціну. Відтоді вона ретельно стежила за довжиною волосся, таємно підстригаючи його. Таким чином мати нічого не помічала, і лише скаржилася час від часу, як шкода, що її локони ніяк не відростають знову. Це – і її квадратна щелепа – допомагали Кіт скидатися на хлопця. З дівочими рисами, звісно, але хлопця. Її голос, глибокий для жінки і високий для чоловіка, не виказував її, адже вона була обережна і не забувала говорити низьким тембром.
Під сукнею лежали спідниці й білизна, що їх з кожним днем вона ненавиділа дедалі більше й більше, особливо корсет – навіть необхідність перев’язувати свої невеличкі груди, щоб тримати їх пласкими під формою, завдавала їй менше незручностей і обмеження. Вона швидко перетрусила все, перш ніж одягатися, просто на випадок, якщо які-небудь комахи вирішили облаштуватися на постій в її куфрі. Але схованку тримали в чистоті, і Кіт знала, що в неї немає причин хвилюватися. А ще взуття, маленькі чорні шкіряні чобітки з бантиками і ґудзиками, у яких у неї постійно боліли пальці ніг. У потрісканому, поцяткованому дзеркалі на повний зріст, люб’язно наданому господарями (Кіт не мала ілюзій, ніби вона єдина, хто використовує цю схованку для щоденних перевтілень), вона оглянула себе і наділа на голову дурнуватий чепчик кольору кави з молоком, прикрашений стрічками й шовковими метеликами, і накинула на плечі пелерину від холоду. Вона виглядала як належить, і це найкраще, на що вона могла сподіватися.