Міллі-Лу була метр вісімдесят з лишком на зріст, мала кучеряве руде волосся і рубенсівські пропорції. Люди казали, що вона людина зі зв’язками – останнє слово промовляли пошепки, майже благоговійно. Її батько був кимось на кшталт посередника в конфліктах у політичному апараті старого Пендерґаста.[179] Часи його слави минули назавжди, але заслуги не забулися.
Сама я була не так добре обізнана з місцевою історією. Не минуло навіть десяти років, відколи я покинула Массачусетс, де на думку спадало хіба що ім’я Кеннеді. Я опинилася в Канзас-Сіті після черги невдалих кроків – шлюбу, розлучення, банкрутства. Оголошення Міллі-Лу в газеті «Потрібна допомога» про пошук працівника, «здатного бачити за деревами ліс», заінтригувало мене. Після низки марних співбесід я не очікувала, що із цього щось вийде, але Міллі-Лу зупинила свій вибір на мені. Як я дізналася пізніше, це сталося тому, що з усіх претендентів я була єдина, хто не подумав, що треба буде писати про Американський клуб садівників.
Тож я приєдналася до команди штатних працівників «Джонс», до якої окрім Міллі-Лу входили ще Джеррі, що займався дизайном і версткою, і Айрін – секретарка, бухгалтер і офіс-менеджер. Сама Міллі-Лу окрім того, що була шеф-редактором, опікувалася відділом продажу. Колишня спроба найняти менеджера з продажу завершилася повним провалом, розповідала вона. Клієнти й досі воліли, щоб їхніми рахунками керувала вона особисто.
Комп’ютерів ми не мали, про інтернет узагалі не чули – найближче, що в нас було, це друкарська машинка Джеррі на базі «IBM Селектрік» із пам’яттю в цілих 5 кілобайт і телетайп у кабінеті Міллі-Лу, який вимагав постійного нагляду, аби не скінчився папір.
Заробітна платня не вражала – вона лише трохи перевищувала те, що я заробляла, подаючи картоплю фрі в «Макдональдзі». Але на той час цього вистачало, щоб сплачувати за оренду однокімнатної квартири в будинку для людей із низькими статками на околиці ділового центру, включно з усіма вигодами, навіть центральною системою кондиціонування повітря.
У цій частині Сполучених Штатів кондиціонер не був розкішшю. Своє перше літо на Середньому Заході я провела в студентському гуртожитку Канзаського університету, у корпусі для одружених студентів, де не було навіть вікон. Культурний шок був досить болісним для того, хто всі свої дитячі та юнацькі роки провів за п’ятдесят миль на північний захід від Бостона, біля кордону з Нью-Гемпширом, але кліматичний шок був навіть гіршим.
Я ніколи не жила в місцевості, де можна вкритися рясним потом, просто сидячи на одному місці. Але в нас на роботі принаймні був кондиціонер (що, власне, можна було сказати про будь-яке інше місце, окрім студентських гуртожитків), утім, це призводило до діаметрально протилежних крайнощів. Півгодини в кінотеатрі, у ресторані, у будь-якому закладі на території студентського містечка – і я починала тремтіти від холоду. Якось голова департаменту, у якому працював мій тодішній чоловік, улаштовував вечірку, і доки всі інші спілкувалися між собою, я куталася у вовняний плед, пила гарячу каву і дмухала на пальці.
У 80-х роках усім уже було відомо про стоншення озонового шару. Але того літа більшості мешканців Канзас-Сіті було надто спекотно, аби думати про це. Коли я вперше спитала Міллі-Лу, чи не могли б ми принаймні трохи приглушити кондиціонер – саме настільки, щоб можна було зламати кригу над кавою – вона розсміялася мені у зведене догори обличчя.
– Забудь про це, Люсі, – сказала вона. – Я вже жінка у віці – і то не мерзну від 1969 року.
І вона заходилася пояснювати, як застосування електричного вентилятора в задушливій кімнаті з поганою циркуляцією повітря створює атмосферу, у якій можна буквально спектися на смерть. Вона називала це «ефектом підігріву». Я відповіла, що для мене це новина, що викликало в неї новий напад сміху.
– Звичайно, там, звідки ти приїхала, мабуть, 80 градусів[180] вважається спекою. Поїдь проглянь метеозвіти за останні п’ять-десять років, місцеві та з Нової Англії, а потім напиши мені порівняльну статейку на тисячу слів.
179
Томас Пендерґаст – впливовий політичний діяч, із 1925 по 1939 рік фактично керував Канзас-Сіті й округом Джексон штату Міссурі. Був звинувачений у фальсифікації виборів, 1939 року був засуджений до позбавлення волі за ухиляння від сплати податків, провів у в’язниці 15 місяців. Посприяв початку політичної кар’єри Гаррі Трумена, 33-го президента Сполучених Штатів.