За мить я озирнулася. Усі троє стояли перед машиною, заглиблені в розмову. От тільки говорили здебільшого копи, а Міллі-Лу уважно кивала і робила записи. Я бачила, що вони не сварять її, та, може, сусіди цього не бачили. Нарешті вона згорнула блокнот, цьомкнула кожного в щоку і поманила мене за собою.
Ми повернулися в центр. На той час я вже настільки спеклася, що була трохи розчарована, коли нарешті ми опинилися в бібліотеці замість моргу.
– Я точно не можу вам допомогти? – спитала я, коли Міллі-Лу проглядала одну бобіну мікрофільму за одною.
– Ні, просто і далі складай мені компанію, – бадьоро відповіла моя керівниця. Вона знала, що моя пропозиція допомогти була лише даниною ввічливості. Я ненавиділа мікрофільм, тому що він завжди в негативі, чорно-білий. Мені завжди було важко щось розгледіти на такого роду носіях – навіть у найкращому разі я витрачала години лише на пошук знімка для першої шпальти.
Міллі-Лу не мала такої проблеми – гадаю, її очі легше звикали до таких речей. Але ми вже були тут принаймні годину, доки вона прокручувала одну бобіну за одною, звіряючись із записами в блокноті (стенографічними, тому незрозумілими для мене), перш ніж нарешті щось знайшла.
– Ага! Ось воно. Нагадай мені, щоб я надіслала Тоні з родиною шикарний кошик на День подяки! – Вона доповнила закарлюки у своєму блокноті коментарями у вигляді нових закарлюк і відкинулася в кріслі, щоб я побачила сторінку, виведену на екран. – Праворуч унизу. З іншого боку, – автоматично додала вона.
Уперше в житті я одразу побачила заголовок:
Історія була недовга. Дванадцятирічна донька подружньої пари в Тонґаноксі, штат Канзас, два дні вважалася зниклою, перш ніж її мертве тіло було знайдено закляклим від холоду під причепом трейлера, у якому вони мешкали. Батьки стверджували, що не знали, де їхня донька, не завдали їй жодної шкоди і не знали, хто це зробив.
– Коли це було? – спитала я.
– Серпень 1973 року. Спекотне було літо.
– Пам’ятаю, – сказала я. Я й справді дуже чітко його пам’ятала. Лише згадуючи, я вкривалася потом навіть у приміщенні з кондиціонером, що працював на повну потужність. Зважаючи на те, як довго ми перебували в цій кімнаті, я вже мала би мерзнути, але цього не було. Я й досі почувалася комфортно. Можливо, моє тіло нарешті адаптувалося до клімату Канзас-Сіті.
Міллі-Лу знайшла оригінал історії, зробила ще більше нотаток, а потім і далі прокручувала бобіну за бобіною. Вона знайшла ще один сюжет за літо 1969 року – знаменитого тим, що це був останній рік, коли вона мерзла. Утім, моя начальниця була настільки поглинена своєю знахідкою, що я вважала грубістю вказувати їй на це.
Вона не запрошувала мене поглянути на цю історію або інші, знайдені нею. З тих небагатьох почутих від Міллі-Лу слів я зрозуміла, що в кожній з них ідеться про людей, замерзлих посеред спеки. Таких подій було небагато, і вона не завжди могла знайти оригінал історії.
Аж доки не дісталася 30-х років, на чому й зупинилася.
– Мала б здогадатися, – сказала вона зі скупою похмурою посмішкою.
– Чому? – спитала я.
– 30-ті були роками Пилового котла.[184] Усталилася жорстока спека, піщані бурі забирали людські життя. Наче мало було Великої депресії.
– Я знаю історію і читала «Грона гніву»,[185] – сказала я.
– Читати про це і проживати це – зовсім різні речі. Я тоді була лише маленькою дівчинкою – зовсім маленькою дівчинкою, – але це значною мірою вплинуло на мій життєвий досвід. Політична машина Канзас-Сіті вберегла багатьох людей від того, щоб завершити життя в «Гувервіллях»[186] поряд з мігрантами з Оклахоми. Але ніхто нічого не міг вдіяти проти спеки. Вона була жахлива. Послухай метеорологічні звіти в десятигодинних новинах – і побачиш, що найвища температура повітря за будь-яке число була зафіксована в 30-х роках, протягом Пилового котла.
– Мабуть, в ті часи люди так само гинули від спеки, – сказала я. – Без кондиціонерів.
– Насправді, – промовила Міллі-Лу, розпочинаючи наступну бобіну, – саме в Канзас-Сіті було зведено першу будівлю із системою кондиціонування – Армур-Білдінґ, 1902 року.
184
Серія катастрофічних пилових бур, що відбувалися в преріях США і Канади в 1930–1936 роках.
185
Роман американського письменника Джона Стейнбека, у якому розповідається історія переселення фермерської родини з Оклахоми в Каліфорнію в роки Великої депресії.
186
«Гувервіллями» називали скупчення жител, побудованих безпритульними із залізяк, картону тощо в роки Великої депресії – на честь тодішнього президента Герберта Гувера.