– Кіза, будь ласка, – знудьгованим тоном співуче промовила вона. – Чи не міг би Кіз підійти до рецепції? До нього дехто прийшов.
– Щиро вам дякую, – сказав я. – Я дуже ціную ваші зусилля.
Її темно-червоні губи розтягнулися в найкоротшій з усмішок, перш ніж оздоблення нігтів знову цілком заволоділо її увагою.
З’явився Кіз – він виявився таким, як я і очікував: гладеньким, із фарбованим волоссям – і мляво потиснув мені руку. На ньому був темний одяг, але золоті браслети на його зап’ястках і медальйон на шиї були нагадуванням про 60-ті й 70-ті роки. Я видав йому свою неправдоподібну легенду, і він, здавалося, був більше ніж радий поговорити. Він запропонував «продовжити» в кафе навпроти студії.
Там після одного лате і кількох пончиків він розповів мені, що є одним із власників будівлі й керує студією на другому поверсі. Він прибув до Сохо в 60-ті, відчув, що саме тут йому місце і більше звідси не виїздив. Він здавався людиною, яка чудово ладнає і із собою, і з навколишнім світом: мені він сподобався.
Тоді я сказав:
– Мені цікаво… Ви в 60-х були знайомі з таким собі Г’юбом Вільє?
Кіз різко закинув голову і кілька секунд пильним поглядом дивився на мене. Було щось театральне в його реакції, та все ж вона була щирою і йшла від серця. Він сказав:
– Чи знав я Г’юба Вільє? Чи знав я Г’юба Вільє! Ще й як знав, присягаюся твоєю дупою. Він дав мені мою найпершу роботу в «Диму». Я був його чорноробом, хлопчиком на побігеньках. Був час, коли я фактично керував його студією. Робив геть усе. О так, я знав Г’юба Вільє.
– Що він був за людина?
– Ну… Чи є в тебе зайвий тиждень, аби все вислухати? Тобі відомо, що його прозвали Князем Темряви?
– Ні. Чому?
– Та вже ж не без причини, дорогий мій, наскільки я його знаю. По-перше, він мав найогидніший характер з усіх. І він встигав усюди: наркотики, жінки, сексуальні збочення, ще багато чого. Трахав усе, що рухалося. Одного разу чи двічі навіть мене завалив. Зауваж, у ті часи я був гарненьким білявим хлопчиком, а він був просто божественний, – він ляснув самого себе по лівій руці. – Стули пельку, Кізе. Ми ж не хочемо збентежити цього гарного джентльмена, так? Врешті-решт він був достобіса чудовим фотографом, цього вже в нього не забереш. О, так. Він в одному ряду з Девідом Бейлі, і Донованом, і Даффі. У ньому сповна втілився самий дух бурхливих 60-х. Проблема була в тому, що він прагнув бути єдиним та неповторним, кращим, ніж Донован і Бейлі, не лише царем гори, а просто єдиним. Це, звісно ж, було неможливо. Потім він винайшов цю штуку, яку називав «3D-фотографією», із тією дивацькою камерою на два об’єктиви. Мав зробити на цьому цілий статок. Насправді, це було дуже цікаво. Проблема була в тому, що весь процес був неймовірно дорогим і складним: особлива плівка, особливий папір і ще купа всього. Він звертався зі своїм винаходом до кількох фірм, але просив забагато. Тож він вклав у це власні гроші й сам зайнявся цією справою. То була катастрофа. Він втратив усе. І, звісно ж, винуватив усіх навколо, крім себе. Врешті-решт він просто зник зі сцени. Не знаю, що сталося з ним після того.
– Він просто помер.
Кіз мовчав зо хвилину, але не показував жодної реакції.
– Ну, гаразд, – промовив він нарешті. – Усі ми там будемо. Навіть Князь Темряви. Ти знав його?
– Він був моїм дядьком.
– Що, справді? – Кіз обвів мене пильним поглядом. – Так. Тепер я бачу. У тебе його погляд. Щось від нього. Звісно, він мав значно кращий вигляд.
– Ви не пам’ятаєте одну з його дівчат, Лейлу Вінстон?
– Цю старлетку? Ще б пак! Мила дівчина, але наївна, як дитя. Вона обожнювала землю, якою він ступав, – а він, звичайно, поводився з нею, як із лайном. А тоді одного разу вона раптом зривається з місця і тікає до Штатів. І цьому, друже мій, я міг лише поаплодувати.
– Вам відомо, що з нею сталося?
– Ні. Загубилася в Ewigkeit,[170] як казав мій друг Курт. Знаєш, він був німець, але такий привітний. Мені подобається думати, що вона тримає заповідник віслюків десь у Норфолку. Зазвичай більшість старлеток закінчують саме цим, коли їхній блиск тьмяніє. Так втомлюються від того, що їх постійно трахають двоногі тварюки, що починають віддавати перевагу чотириногим. І хто їх буде звинувачувати? Поглянь лише на Доріс Дей. Поглянь на Бріджит Бардо. Не хотів би я опинитися на їхньому місці. О-о, подивися, котра година! Я мушу повернутися на фабрику розваг, інакше вони вишлють за мною пошукові групи. Щасти тобі з твоєю книжкою і дякую за пончики. Бувай!