– Зі мною щось негаразд?
– У якому сенсі?
– Тоді чому ж я не бачив цих уявних людей раніше?
– Тому що ти помер.
Я витріщився на неї. Вона розсміялася.
– Не насправді. Це, радше, образне висловлювання. Послухай, чуваче, я не знаю. Але я бачила, як ти ввійшов. І схоже було, що ти взагалі не тут. Ти говорив з барменкою, тому що хотів пива. У решті випадків… Для тебе наче нікого не існує. Усе, що ти бачиш, – у твоїй голові. Ти бачив цих людей, але насправді не бачив їх. Ось чому з проханням підвезти мене я звернулася саме до тебе, а не до будь-кого іншого. Ти бачив мене теж.
– Не розумію. Чому?
– Ми всі хочемо бути там, де ми потрібні.
– Мені ти не потрібна.
– Але ж тобі ніхто не потрібен, правильно? Так, ти й досі дихаєш. Але твоє життя – якщо користатися термінами вільно – видається мені цілковитим ніщо. Існує стільки людей, чиї серця вже не б’ються, а вони і далі впливають на чиїсь долі. А ти… що ж. Скажи мені. Ти вважаєш себе «живим»?
– Зазвичай я маю прожити з людиною років двадцять у шлюбі, перш ніж дозволю їй так зі мною розмовляти.
– Не впевнена, що ти маєш на це час. До того ж, здається, минулого разу все не надто добре завершилося.
– Пішла ти, – відповів я. – Стривай, що ти щойно сказала?
– Нічого.
– Звідки ти знаєш, що я був одружений?
Вона взяла мою руку, підвела її.
– Весільна обручка, чуваче.
– О! – на мить я подумав, ніби впіймав її на слові. Так, я більше не ношу обручку, але на пальці досі залишається блідий слід, там, де вона колись була.
Один хлопець, із яким я колись говорив у барі, казав, що цей слід лишиться назавжди. Наче шрам. І хоча він був найпохмуріший тип з усіх, із ким я мав честь спілкуватися, гадаю, він таки мав рацію – тому що після зцілення шрами все одно залишаються. Питання в тому, що під ними. Що залишилося в тій дірі.
– Мені треба покататися, – сказала дівчина.
– У тебе плівку заїло.
– Час спливає. Ти маєш вирішити.
– Вирішити що?
– Що трапиться далі.
– Не знаю. Мені байдуже.
– Так не піде. Це ніколи не спрацьовувало.
– І все ж я життя прожив.
– Справді?
– Я маю дочку. Я був у шлюбі. Я володію книгарнею. Я… я дещо робив у своєму житті. Ти мене не знаєш. Я не знаю тебе. Навіть імені твого не знаю.
– Геката.[174]
– Дивне ім’я.
– Я дивна дівчина. Можеш звати мене Кейт.
– Не бачу потреби взагалі якось тебе звати. Я повертаюся до мотелю.
– Але ти маєш мене підвезти.
– Заради Христа. Іди чіпляйся до когось іншого.
– Не можу. Доводиться непокоїти тебе. Ходімо. Твій байк он там.
– Не піду… моя сумка в кімнаті. І я ще досі п’яний. Я нікуди не поїду. Точно не з тобою.
– Лише до кінця вулиці й назад. Ну ж бо. Зроби це. Ти колись робив щось подібне? Мчав по трасі з дівчиною за спиною? Коли-небудь?
– Ні.
– Авжеж, ні. А ти взагалі що-небудь робив? Я маю на увазі, окрім того, що стається само собою? Ти коли-небудь брав пасажирів?
Я вже розтулив рота, щоб наказати їй котитися під три чорти, але натомість сталося дещо інше.
Я розлючено рушив до свого байка, що стояв поблизу бару. Сів на нього. Повернув ключа.
– Це означає «так»?
– Сідай, – відповів я.
Вона всміхнулася і підійшла ближче.
Я був ще більш п’яний, ніж усвідомлював, і мало не втратив керування мотоциклом, лише розвертаючись обличчям до вулиці. Тихий голос у моїй голові твердив, що це жахлива ідея. Ще один голос, навіть тихіший, але відчутно невблаганний, казав, що йому байдуже.
Дівчина вмостилася позаду. Я ніколи раніше не їздив із пасажиркою – Ейрін не збиралася заохочувати моє дивацтво, зумовлене кризою середнього віку, – але ця дівчина, здавалося, знала що робить. Вона міцно обвила мене руками поверх живота, зручно притиснувшись ногами до моїх стегон. Дивне було відчуття. Дуже дивне.
– Давай, – промовила вона мені на вухо. – Давай, давай, давай.
Я врубив двигун. І завагався.
А тоді швидко рвонув з місця. Надто швидко. Лише завдяки зайвій вазі ця відчайдушна витівка не завершилася одразу ж, як почалася. Різко скинувшись, мотоцикл проїхався на задньому колесі, але все обійшлося.
Я відпустив гальмо, і мотоцикл з ревом помчав уперед. Я знав, що цієї миті розлютив сотні дві людей і мені справді, по-чесному було байдуже. Я завжди був хлопцем, який у подібних ситуаціях каже собі: «Ну, ще не так пізно, може, за хвилину вони припинять, нема із чого божеволіти». Я ніколи не був хлопцем, який зчиняє галас.
174
Геката – у давньогрецькій міфології богиня місячного сяйва і чаклунства, володарка потойбічного світу.