— О, які гарні підв'язки!
— Це моїй коханій, — відповів я.
— Так у вас є кохана, пане Жаку?
— Звичайно! Хіба я вам ще не казав?
— Ні. Вона, певно, дуже люба, правда?
— Надзвичайно.
— І ви її дуже кохаєте?
— Усім серцем.
— І вона вас так само кохає?
— Про це не знаю. Ці підв'язки — їй, і вона пообіцяла мені ласку, від якої я, мабуть, розгублюсь, коли дістану.
— Яка ж це ласка?
— Така, що із цих двох підв'язок я одну надіну власними руками…
Деніза почервоніла, не зрозуміла моїх слів, подумала, що підв'язки справді для іншої, посмутніла, робила все не до ладу, не знаходила потрібного для перев'язки, хоч воно було в неї перед очима, перекинула вино, яке поставила грітися, підійшла до мого ліжка перев'язувати, взяла мою ногу тремтячою рукою, незграбно розв'язала бинти, а коли треба було промити рану, забула все потрібне до цього, почала шукати, і, коли перев'язувала, я побачив, що вона плаче.
— Ви, здається, плачете, Денізо. Що це з вами?
— Нічого.
— Може, вас образили?
— Так.
— А хто ж це, лихий, образив вас?
— Ви.
— Я?
— А так.
— Як же це сталося?..
Замість відповіді вона показала очима на підв'язки.
— Ото, — сказав я їй, — через це ви плачете?
— Атож.
— Ет, не плачте, Денізо, я їх вам купив!
— Ви щиру правду кажете, пане Жаку?
— Щирісіньку, таку правду, що ось вони вам.
І подав їй обидві. Але одну затримав. Умить вона усміхнулася крізь сльози. Я взяв її за руку, підвів до ліжка, взяв її ногу й поставив на край, закотив їй спідниці до коліна, де вона притиснула їх обома руками, поцілував їй ногу й надів підв'язку, що тримав у руці, та тільки-но встиг надіти, як увійшла її мати Жанна.
Пан. От недоречний візит.
Жак. Може, так, може, ні. Вона звернула увагу не на наше замішання, а на підв'язку, що була в руках у її дочки.
— От гарна підв'язка, — сказала вона, — а де ж друга?
— На нозі, — відповіла Деніза. — Він сказав мені, що купив їх своїй коханій, я зміркувала, що то мені. Якщо я одну наділа, мамо, то й другу мушу собі взяти, правда?
— Ах, пане Жаку, правду Деніза каже, підв'язка потребує пари, а ви ж не схочете відібрати в неї ту, що на ній.
— Чому не схочу?
— Бо цього Деніза не схоче, та й я також.
— То помиримось на тому, що я їй другу при вас надіну.
— Ні, ні, цього не можна.
— То хай віддасть мені обидві.
— Цього теж не можна.
Але Жак та його пан в'їздили в село, де вони мали побачити дитину й годувальників дитини шевальє де Сент-Уена. Жак замовк, а пан сказав:
— Злізьмо з коней і зробімо тут паузу.
— Чому?
— Бо, скільки бачу, твоє кохання доходить до кінця.
— Не зовсім.
— Коли дійшлося до коліна, дорога вже недалека.
— У Денізи, пане, стегно було довше, ніж в інших.
— Злізьмо все-таки.
Вони злізли з коней, Жак перший мерщій кинувся допомагати панові, що не встиг опертися ногою об стремено, як ремінь порвався, і верхівець мій, перекинувшись навзнак, упав би на землю, коли б слуга не підхопив його на руки.
Пан. Он як ти пильнуєш мене, Жаку! А що якби я зламав ребро, руку, розбив голову або й на смерть убився?
Жак. Велике лихо!
Пан. Що ти кажеш, мурло? Стривай, стривай, я навчу тебе говорити…
І пан, обмотавши двічі свого батога об руку, ну гнатися за Жаком, а Жак ну бігти круг коня, регочучи, а пан ну клясти в чорта й Бога, лютувати й теж круг коня бігати, обсипаючи Жака лайкою, і бігали вони, аж поки обидва, спітнілі та знесилені, не спинилися один з одного боку коня, а другий — з другого, Жак — відсапуючи й сміючись, пан — відсапуючи й кидаючи на нього гнівні погляди. Вони ще не зовсім віддихали, як Жак сказав панові: