— Що, Несторе, не впізнаєш? — прогудів приємний баритон. Бородань широко усміхнувся і подав для привітання руку.
— Михайле, ти? — по голосу впізнав художнього керівника з сусіднього села.
— На якого біса тобі ота борода?
— Для солідності. Як не як, а перед тобою заврайвідділом культури.
— Справжнє цабе. Однак вітаю, ростеш! — прищуливши око, тисне руку Нестор і недвозначно натякає. — Знаєш, я ще сьогодні не снідав.
— Ти диви! — сміється Михайло. — І я в роті ріски не мав. Давай зайдемо, — кивнув бородою вбік акуратного наріжного будиночка з яскравою вивіскою.
«Спогад» — щось середнє поміж рестораном і кав'ярнею, не зважаючи на ранковий час, ярмаркував. Над головами відвідувачів, що заполонили всі столики, висіла сива пелена тютюнового диму, й стояв гул, як у кратері перед виверженням вулкану.
— Он там нам ніхто не заважатиме, — Михайло провів Нестора через увесь зал до бокової, запнутої вишневого кольору батистовою завісою, ніші.
— По шкалику коньячку й щось смачненького, бо ми аки леви голодні, — звернувся до миловидної із засмаглими литками офіціантки, що миттю виросла побіля них.
— Тебе тут знають, — прищуливши за звичкою око, іронізує Нестор, натиснувши на слові «тут».
— Та ні, друже. «Спогад» — приватний заклад, а власна справа — рушій прогресу й клієнт тоді понад усе… Хоча в цьому невеличкому містечку мене справді знають усі. Знають, як заввідділом, як депутата райради… Ну, а ти як? Давно звідти?
— Другий день.
— Амністія?
— Ні.
— Ні-і? — росте каре здивування.
— Мене виправдали…
— Спам'яталися через стільки часу?
— Один з покаянних листів Нелі потрапив до рук Боріна — відомого на весь колишній Союз письменника-юриста з «Літературної газети»… Як він мені сам признався, спочатку не надав значення цьому листу. На подібні теми він їх отримував щодня купами, але ввечері, вже у ліжку, згадав, що моє прізвище начебто йому знайоме. Вранці поцікавився чи це не той самий І. Грек, оповідання якого були надруковані у їхній газеті… Виходило що той… Вибравши нагоду, взяв відрядження і приїхавши у наші краї зайшов до мене у в’язницю, — Нестор зітхнув, хвильку промовчав, і, проковтнувши гіркий клубок, зронив: — За день до його приїзду Неля наклала на себе руки…
— О, Господи! — видихнув Михайло. — Нащо вона це зробила? Сумління заїло?
— Сумніваюсь…
— Гадаєш-ш? — Михайло недвозначно кивнув головою у верхній куток ніші. — Гадаєш, що то ланки одного ланцюга?
— Не маю жодного сумніву. Мій арешт і її смерть це події з одного ряду.
— Що ж проміж вами сталося насправді? Адже ти, мабуть, не знаєш, який галас зчинився навколо твого арешту! Поки велося слідство, на кожному семінарі чи нараді засуджували ганебний проступок одного з найкращих директорів будинків культури, котрий впав морально так низько, що зґвалтував неповнолітню учасницю художньої самодіяльності.
— Не було ж ніякого ґвалтування…
— Я так і думаю… Зрештою, одинадцятикласниця, яка ж це неповнолітня? Вони нині з тринадцяти літ гуляють…
— Все відбулось по добрій волі, після іспитів ми намірялись побратися… Та жорстока рука нанесла смертельний удар не лише по нашому коханню, а й вгородила ніж у саме серце осередку Руху… Обезголовити осередок — ось чим керувались організатори цієї акції… Та нічого, вони всі за це заплатять.
— Хто всі?
— Ті, що так чи інак причетні до цієї справи, до смерті Нелі… Спасибі, Боріну, він, як колезі, подарував мені досьє, зібране по цій справі…
— На кого? На отих персонажів з твоєї «Піни»?
— І на них теж…
— Що ж, вони свого досягли. Спливли, як ти передбачав у тій статті, на шумовинні, дорвались до корита… Один з твоїх персонажів сьогодні — представник президента в районі, інша нездара, під несамовитим тиском на депутатів під час сесії головою облради, став головою райвиконкому, третій — купив крамницю і будує кілька бензозаправок, узявши акціонерами двох перших, четвертий, на рухівські гроші, спорудив віллу й зараз балотується у депутати до Верховної Ради… Словом, нові українці…
Тільки зачепи, зразу впечуть за грати!
— А впечуть! Лише я, на цей раз не лізтиму на рожен, буду обачнішим і діятиму їхніми методами.
Офіціантка поставила на стіл невеличку карафку із золотистою рідиною, салат із свіжих помідорів і два паруючі шніцелі.
— Ет, і життя! — з шумом видихнув Михайло й наповнив келишки. — За нас, за тебе, за упокій невинних душ, і щоб наша доля…
— Як тобі працюється на цій посаді? — цікавиться по хвилі Нестор, жуючи міцними зубами твердуватий шніцель.