— Ет! — Михайло поклав виделку, витер серветкою губи й вийняв цигарки. — Десятому би заказав.
— Не у свої сани сів?
— Та ні, — він запропонував Несторові цигарку, але той заперечливо покрутив головою. — Біда в іншому. В клубах узимку немає чим пропалити, грошей на це не виділяють, завклубів перевели на чверть ставки й тої нема, колективи розпадаються… Ті працівники, що уміли й могли щось зробити, подались хто куди… Віриш, як би не училище культури, ми тут, навіть у райцентрі, не провели б жодного свята… А що казати про села? А яке покоління йде нам на зміну? Страхіття! Словом, гине культура…
— Маєш рацію. Такого феномена, як сучасний українець немає аналогу в світі.
Вже коли президент, перебуваючи за границею, роздає інтерв'ю мовою «старшого брата», то звідки узятись свідомому українцеві ось тут у низах?
— Підмостки сцени, екрани телевізорів заповнило паскудство! Те, що колись, так звані хулігани, бренькали на гітарах десь під плотом, нині видається за шедевр…
Щезла мелодійна українська пісня, хоча, знову ж так звані, композитори та співаки плодяться, як миші в стіжках…
Нема української книжки, задихаються газети, телебачення окуповане західною, так званою, маскульгурою: жахи, насильство, порнографія… Що, окрім покручів, може вирости в такому кліматі? А нам зараз, як ніколи, потрібне, як кисень, як сонце віддане, національне свідоме, гідне великої держави покоління, таке, як у Ічкерії! Бо, як учить історія, нам доведеться рано чи пізно боронити волю та незалежність держави, як від зовнішніх так і внутрішніх турків…
— За Союзу ідеологія була понад усе.
— Й не лише за Союзу, за Польщі теж… Кожна держава мусить мати власні ідеологічні засади, тільки не нам чухраїнцям.
— Твоя правда.
— Тільки де наші новітні Донцови, Бандери, котрим до снаги було б запалити оце болото? Розвелось партій і партійок, блоків і блочків, а в усіх у голові, як не булава, то сите корито. Ті, що дорвавшись до нього вже смачно чавкають, сито порохкують і продають, і розпинають, і «латану свитину» здирають останню… Хто все це зупинить, Несторе, хто?
Михайло знову наповнив келишки.
— Може, цього разу народ схаменеться і розпізнає хто є хто, й після цих виборів, до влади прийдуть свідомі української ідеї люди?
— А де вони є? Бігати з гаслами, галасувати на мітингах це одне, а будувати державу, примножувати її славу — це інше. Тут голосових зв'язок замало… Ну, ось і випустили пару, — раптом засміявся Михайло, згасив недопалок і взяв келишок. — Тримаймося!
— Що ти тепер збираєшся робити? — після невеличкої паузи знову озивається Михайло. — Підеш кудись у газету?
— Ще не знаю…
— У бізнес не хочеш? Можу посприяти у придбанні фотоательє, саме виставляється на аукціон.
— Ні, брате, це не для мене. Коли чесно, то я скоріше усього пішов би знову кудись у клуб працювати.
— Ти це серйозно? Зараз є місце директора профспілкового клубу в радгоспі «Вишневий».
— Звичайно. Сам собі господар, є доволі часу для творчої праці, та й у гущі людей, а це нові теми, невигадані сюжети… До речі, де цей радгосп?
— На межі з Гусятинським районом, колишній «Більшовик».
— Та це ж не дуже далеко від хутора. Там колись був, показовий на всю область, культурно-спортивний комплекс.
— Він і зараз є. Директор радгоспу — фанатик цієї культурно-освітньої справи й комплекс оснащений за останнім словом техніки: італійська світлова установка, гральні автомати, спортзал з басейном, квартира з усіма вигодами й, щонайважливіше, платня щомісячна…
— І чому в такому оазисі вакантне місце? — скулить око Нестор.
— Розумієш… — Михайло знову витягнув цигарки. — Радгосп багатий, молоді досить, до того ж по сусідству цукровий і спиртовий заводи, через річку — дачі обласних вождів, закритий нудистський пляж, популярний клуб нових українців «Зона ризику»… Сам розумієш, який там контингент відвідувачів. А випускники нашого училища культури ще по суті діти. Приїжджають до мене через тиждень і плачуть: — Заберіть нас звітам. До того ж директор радгоспу хоче, аби заклад працював, ота техніка давала віддачу…
— Що ж, це мені підійде…
— Окрім грошей робітники отримують зерно, цукор, а до них прирівняно й директора комплексу, котрий фактично є працівником радгоспу й нічого не має спільного з державною сіткою клубів та відділом культури…
Михайло поманив пальцем офіціантку, що стояла біля шинквасу й стригла очима ряди столиків, готова миттю зреагувати на поклик відвідувача.
— Нам потрібен телефон.