Ця поразка коштувала мені нервів, але не довела до розпачу. Побачиш, Нермін, я неодмінно переможу.
Дай-но я тепер хоч розповім тобі про наречених — до весілля залишилося лише два тижні. Цього ранку Весіме та Ремзі-бей...
X
Сара — Нермін
Нермін,
У нас з’явилася нова забавка.
Вчора ми цілий день просиділи вдома, бо безперестанку періщив дощ. Щоб згаяти час, спробували організувати танці — не вийшло. Сіли грати в карти — не грається. Пробували навіть борюкатися, мов ті носильники-гамали.[26] Але все марно... Гнітючий присмерк знадвору проник у наші душі. Ми ніяк не могли подолати нудьгу. Поможи Аллах тим, хто живе тут узимку. Дядько з дядиною — люди вже літні... А от Весіме з Ремзі-беєм мене дивують. Як вони збираються зимувати в цьому безлюдді? Я б на їхньому місці двох днів не витримала... Або збожеволіла, або померла б, не доведи Аллах!..
Саме з цими думками я стояла перед вікном і дивилася, як іде дощ. Раптом біля мене виросла якась тінь. Хто б це міг бути, окрім Ремзі-бея?
Він тепер, бідолашний, мов тінь, ходить за мною по п’ятах. Запитав несміливо:
— Про що ви думаєте, Саро-ханим?
Я, не повертаючи голови, задумливо відповіла:
— Ні про що... Про тисячу різних речей...
Ремзі-бей після нетривалого вагання сказав:
— А я лише про одне думаю. Нічого більше мені в голову не йде.
Очевидно, погана погода робить людей ще гіршими, ніж вони є насправді.
Від Ремзі-бея віяло таким песимізмом і смутком, що в якусь мить я злякалася, що він мені наговорить якихось непристойностей. Ніби передчуваючи близьку небезпеку, я випалила першою:
— Безсумнівно, ви маєте на увазі Весіме. Як би ви не кохали цю прекрасну й чисту дитину — вона все одно заслуговує на більше, Ремзі-бею... Як на мене, то ті, кому нема про що більше думати — щасливі люди... Я від щирого серця бажаю вам щастя на довгі роки.
— А буває в світі абсолютне, нічим не затьмарене щастя, як ви думаєте?
Коли дядьків зять вимовляв це, його вуста скривилися в гіркій та нервовій посмішці...
Безперечно, якби я бодай чимось заохотила Ремзі-бея чи подала йому хоч якусь надію, він наговорив би мені неподобства. Можливо, сімейне гніздечко Весіме було б сплюндроване, ще не будучи звитим.
Ще й до того ж моєю рукою... Рукою Сари, яка все життя любила її, як свою молодшу сестричку!.. Я б не змогла собі пробачити, якби спричинила таке лихо.
Я вже зізналася тобі, Нермін: коли я побачила, що вони кохають одне одного, мов божевільні, мене взяли заздрощі. Коли Ремзі-бей заявив, що, крім неї, нікого більше не може так кохати, мені здалося, що він кидає мені виклик. Мені захотілося провчити цього наївного провінційного хлопчиська, на якийсь час заронити в його душу гіркий сумнів.
Але зараз я з жахом побачила, що моя маленька комедія почала сприйматися настільки всерйоз, що це стає небезпечним. Настав час відіграти назад, спробувати загоїти ненавмисно заподіяні мною рани. Врешті-решт, все, що я хотіла довести молодому Чоловікові, я вже довела.
Статечно, тоном матері, що повчає свого юного сина, я проказала:
— Весіме дорожча мені за сестру. Я хочу, щоб ви кохали її все життя... Якщо я помічу хоч найменший розлад у ваших стосунках, не кажучи вже про небезпеку для вашого щастя, я з усіх сил, всім серцем кинуся на її захист.
В тому ж дусі я наговорила йому ще багато чого доречного й недоречного. Врешті-решт, я переконала його, що коли треба буде, я готова пожертвувати собою, аби тільки не дати скривдити свою кузину.
Бідолашного кидало то в жар, то в холод.
Він ще раз запевнив мене, що нікого, крім Весіме, не кохатиме. Але цього разу це вже звучало зовсім по-іншому...
Коли він ішов від мене, понуривши голову, з пониклими плечима, я відчула глибоке співчуття до нього й каяття.
Нермін, я хороша людина? Чи зовсім зіпсована? Ніяк не можу зрозуміти. А може, всі люди такі, як я? Свідомо чинять зло, а потім їх мучить сумління? Розрадь мене. Цей наївний провінційний хлопець забуде мене, правда ж?
Ох уже цей дощ, ох уже ця негода... Якщо не розпогодиться, люди точно одне одного поїдять.
Коли Ремзі-бей пішов, я стала шукали, чим би зайнятися. Чимось захопливим, що відволікло б від цих думок і від цього каяття.
З однієї з кімнат дзвоником лунав сміх Хандан.
«Мабуть, про щось пліткують. — подумала я. — Так розсмішити Хандан може тільки гарна плітка. Хто знає, кому вони там перемивають кістки...»
Я зайшла до кімнати. Мої припущення справдилися. Там сидів Вассаф-бей, земляк і приятель Ремзі-бея. Він працює писарем в управі містечка. Невисокий на зріст, пухкий, апатичний та улесливий чоловічок. Вассаф-бей — постійний гість у маєтку, він товчеться тут вдень і вночі. Його, напевно, скоро виженуть з роботи, бо він там не з’являється. Він і сам це розуміє, але не в змозі залишити нашу компанію.