Выбрать главу

А сцена прощання все ніяк не закінчувалася. Я звіддаля з гіркою усмішкою продовжував свій монолог:

— Гей, паничу! Через кілька хвилин офіцерик піде собі... А ти залишишся в школі сам-один... Побачимо, чи буде тут хтось потурати твоїм примхам!

Якщо зволить Аллах, ти прямо сьогодні отримаєш від мене добрячий урок. Доведеться попомучитись, але ж і користі з нього буде, напевно, значно більше, ніж зі шкільних уроків... Покажу тобі, де раки зимують...

Я, шкірячись, мов хижак, що ось-ось кинеться на свою жертву, готувався вимістити на тобі заподіяні мені іншими образи.

Коли офіцер пішов, ти, мов божевільний, кинувся до огорожі саду, став дертися по пруттю. Я підійшов до тебе. Ти навіть не звернув уваги.

Я хотів стягти тебе за ногу. Але не встиг я простягти руку, як ти відпустив пруття й упав на землю.

Я якусь хвилю зачекав, поки ти встанеш. Ти лежав нерухомо й беззвучно. Я легенько копнув тебе ногою:

— Вставай, посміховисько. Тут нікому з тобою панькатися.

Ти не відповів. Тоді я нахилився, взяв тебе за плече й перевернув. Обличчя твоє було в пилюці. Над правою бровою з садна текла кров. Ти був непритомний. Я озирнувся: нікого немає. Мабуть, пішли вечеряти. Я підхопив твоє хирляве тіло на плечі, мов лантух, потяг до фонтану-чешме, декілька разів занурив твою голову у чашу. Ти затремтів і опритомнів.

— Ти, опудало! І не соромно тобі? Там висоти всього по коліно, а ти впав — і одразу зомлів?

Ти не відповів. З волосся стікає вода, лице мокре, дивишся на мене глибоким поглядом — і плачеш.

Мене не можна було розжалобити сльозами, Недждете. Чужі сльози нагадували мені пролиті свого часу мною, і в мені пробуджувався деспот і тиран. Але сам не знаю чому, в ту мить мені стало навіть ніби шкода тебе. Я заходився тобі дорікати:

— Ану діставай хустку! Обітри негайно мармизу! Це школа, це тобі не вдома. Хто тут буде з тобою панькатися?

Ти злякався й затих. Закусив тремтливу губу, аби не розплакатися, але не стримався.

З подряпини на лобі мало-помалу продовжувала текти кров.

У мене в кишені була пачка цигарок, яку я поцупив вранці з дому, коли їхав до школи. Я витяг дві цигарки. Одну закурив, іншу — розломив. Тютюном присипав тобі рану.

Тютюн був моїм перевіреним засобом для загоєння ран. Не минало й дня, щоб я не побився чи не гепнувся, тож завжди носив ці ліки з собою.

Я суворо бурчав, бо не звик говорити по-людському:

— І не соромно тобі? Ну забився трошки — так що ж, одразу зомлівати чи рюмсати?

Ти нічого не відповідав і продовжував беззвучно плакати.

— Чи ти дуже переймаєшся, що тебе запроторили до цієї в’язниці? Все одно б ніхто тебе до сорока років удома не тримав!..

—!!!

— А хто цей офіцер?

— Мій брат...

На слові «брат» ти знову почав хлипати.

— Ох, ти і плаксій! Два дні брата не побачиш — нічого тобі не зробиться... Ану мерщій іще раз умийся! Нема чого тут шмарклі розпускати!

— Я вже ніколи не побачу брата. Він на війну іде...

— Нічого, може, повернеться...

— Не повернеться... Батька вбили, і його вб’ють...

— То у тебе батька нема?

— Вбили на Грецькій війні...[38] У мене, крім брата, нікого більше й немає... А тепер і він пішов. Я хотів його ще раз побачити, от і поліз на огорожу...

— То ти сирота...

На сад уже спустилися вечірні сутінки. Ти був хлоп’ям тендітним та вразливим. В цю вечірню пору покинутий у непривітному шкільному саду, ти ще гостріше відчував своє сирітство; благально дивлячись нещасними заплаканими оченятами, ти шукав у мене розради.

Прикро, але випадок звів тебе з найгіршим, найбезсердечнішим хлоп’яком у цій школі.

Тимчасом як ти побивався, що залишився сиротою, я гірко розсміявся:

— Дурню, чого ти засмучуєшся? Хотів би я бути сиротою, як ти... Це ж означає, що до тебе ніхто, крім учителів, не сікатиметься! Мене за мої бешкети спочатку карають у школі, а потім я ще й удома дістаю прочухана... Шкода, що я не сирота... А ти дивись, не пропусти вечерю. Заходь у ті двері і йди прямо. Там побачиш багацько дверей. Звідки долинатиме брязкання ножів та виделок і смачний запах — туди й заходь, попоїж... Це тобі не вдома... Пропустив час вечері — голодуй... Я чи так, чи сяк сьогодні вечерятиму. Старший кухар відклав собі найжирніший шматок м’яса та плову зі скоринкою і сховав під здорову каструлю. Я зараз придумаю, як у нього це поцупити, і влаштую собі в саду бенкет із приводу початку навчального року... Я б і тебе пригостив, але якщо впіймають, то на десерт можуть дати прочухана. Тобі, напевно, не годилося б у першу ж вечерю приступати до такого десерту. Все, давай, кроком руш!

вернуться

38

Війна між Османською імперією та Грецією в квітні-травні 1897 року.