Таємне бажання не обов’язково демонічне. Ті, чиє таємне бажання полягало в тому, щоб розважитись із неповнолітньою дівчинкою чи хлопчиком, звертались не до нас. А зібратися й вирушити в забуте Богом містечко на півдні України, про яке так багато розповідала бабуся, коли хлопчик хворів у дитинстві — то чому б у цьому не допомогти людині за її гроші?
Зрештою, в мого сина, коли йому було 10-12 років, таємне бажання полягало в тому, щоб доїхати до метро «Дніпро» й годину простояти на платформі, дивлячись у воду... Пропрацювавши кілька років на Пепербаума, я, бувало, замислювалася про власні таємні бажання й не могла сформулювати нічого, окрім збільшення числа замовлень і підвищення платні за них. І тільки після пригоди, про яку я почала розповідати, таємні бажання виникли й у мене.
А Пепербаум став для мене надійним роботодавцем. Обіцяну суму завжди сплачував вчасно, навіть тоді, коли вся країна здригалася в судомах хронічних невиплат. Щоправда, робота була не завжди. Але коли жодне таємне бажання не давало заробітку, доводилося проживати гроші від виконаних попередніх.
Пепербаум поставив досить дивну умову, точніше, радше попросив, і я погодилась, бо не побачила в тому жодної дискримінації, — не повідомляти клієнтам наших справжніх імен.
— Як тобі ім’я Маріанна? — спитав він.
— Гаразд. Нехай для тебе буду Маріанною.
— Все одно ні з ким із них у тебе не складеться тривалих стосунків. Я знаю цей тип співпраці. Поки ви разом, вам дуже цікаво, і здається, знайомство неодмінно триватиме. А щойно роз’їхались, як усе забувається.
Мені було трохи прикро почути ті слова, але кілька років у фірмі Пепербаума довели, що так воно і є. І навіть коли якось у Маріанни склались оті самі стосунки з режисером-аматором зі Швеції, який робив безбюджетну стрічку про промзони України, продовження не було. Леся й досі носить вишуканий шкіряний плащ класичного крою, який він купив їй, себто мені, в дорогому бутіку в Донецьку. Одяг, який змушує щодвароки купувати черевички дорожчі, ніж до його появи. Але загалом, коли закінчується один етап роботи й розпочинається інший, спогади про дивні подорожі навіки лягають в архіви, до яких майже не звертаєшся.
І навіть сам шеф Карен Пепербаум, з яким маєш справу не так і багато, переважно з клієнтами, поза безпосередніми контактами з ним, майже не згадується. Точніше, десь так: якогось дня починає крутитися думка — щось він давно не озивався. І щойно ця думка промайне, лунає дзвінок від Пепербаума.
— Маріанно? Чи не бажаєш трохи попрацювати?
Я майже не знаю інших жінок, яких тоді, в середині дев’яностих, спокусило оголошення «Таємного бажання». Ми ніколи не збираємося ні на Новий рік, ні на Великдень. Лише раз Пепербаум запросив нас не для робочої пропозиції, а на свято, на свій ювілей. Сказав, що йому виповнилось п’ятдесят, і в рамках кількаденного святкування цієї дати він хоче випити по келишку з нами також. До знайомого офісу прийшло кілька отих «неординарних жінок зі знанням іноземних мов» різного віку. Жодної з модельними параметрами, але кожна по-своєму колоритна. Усі мали гучні імена: Евеліна, Аделаїда, Мікаела, так, як і в мене, імена для роботи. Виявилося, що в маленькому офісі на сьомому-А поверсі є двері, яких жодна з нас раніше не помічала. Двері вели до значно більшої кімнати, про існування якої ми не здогадувались. Там було накрито стіл, офіціант розливав вина — завелика честь для десятка дамочок, я вже й не пам’ятаю, скільки точно нас було. Пригадую, що поруч зі мною з тарілкою для канапок і келихом чомусь крутилася саме «Аделаїда», яка весь час намагалася побудувати бесіду зі мною щодо того, якої національності Карен Пепербаум. Я відповідала, що його національне коріння, вочевидь, дуже розгалужене, але її, здається, цікавила частка саме ТОЇ крові в жилах нашого роботодавця.
Це було давно, незадовго до міленіуму. А те завдання Пепербаума, про яке я розповідаю, мені доручили наприкінці серпня два-три роки тому. Закінчувалось літо, яке завжди з’їдало всі гроші, зароблені раніше. Влітку в «Таємному бажанні» роботи майже нема: люди реалізують ніяк не таємні, а досить зрозумілі бажання відвідати той чи той курорт. Я кляла той нібито не рубіжний рік і думала, чи не взяти якийсь нудний технічний переклад, до чого вже давно ставилася зневажливо. І раптом у мобільному, який завдяки роботі на Пепербаума був у мене ще тоді, коли ніхто з друзів і колег його не мав, прозвучало: «Привіт, Маріанно!» Я, природно, зраділа. Тим паче світ, де я Маріанна, здебільшого цікавіший за той, де я Леся.
Я сиділа в «Кофіумі» біля Арсенальної. Пропивати останні гроші в дорогих кав’ярнях — це мій стиль. Остання п’ятдесятка ніколи не рятує. І на рахунку мобільного було тридцять копійок. Подзвонити нікому не могла, тільки прийняти дзвінок. І тут рятівне «Привіт, Маріанно!» За півгодини вже була на сьомому-А поверсі, сиділа навпроти Пепербаума на кутньому диванчику й, слухаючи його, чомусь шукала очима двері, які були відчинені на його вечірці кілька років тому, й не знаходила їх. Невже він поставив шафу так, щоб їх не було видно? Чи замаскував їх у який інший спосіб?
— Тобі щось говорить прізвище Пінзель?
— Знову єврей? — минулого чи позаминулого разу ми з одним громадянином французької Канади шукали сліди такого собі Аврума Пінзелевича. Були в Житомирі й на Житомирщині. Нічого не знайшли, але замовник залишився задоволеним і сказав, що тепер його сумління спокійне, бо він зробив усе, що міг.
— Ні, цей Пінзель, наскільки я розумію, не єврей, і навіть навпаки.
— Що значить «навпаки»?
— Здається, німець. Це історична особа. Скульптор. Він різьбив олтарні скульптури. У Львові є його музей.
— Не чула про такого, — мені стало трохи ніяково, бо Пепербаум вважає мене освіченою жінкою та ерудиткою. Якщо не начитаною, то «нахватаною».
— То довідайся про нього все, що можна.
— Гаразд, звичайно, — зраділа я, бо місії, що передбачали збір попередньої інформації, передбачали й аванс. — Знову якийсь докторат?
— Схоже на те. Громадянин Франції Мішель Арбріє, цікавиться Пінзелем. Чи то книгу про нього хоче писати, чи то кіно знімати. Питає про дозвіл на фільмування по церквах. Ось дані на цих панів — і замовника, і клієнта. Мсьє Арбріє приїде, коли для нього зберуть трохи інформації про цього митця. Але не дуже затягуй, він хоче приїхати до холодів.
Увечері вдома я зігнала сина з інтернету й подивилася в пошукових системах обох. Про Мішеля Арбріє в інтернеті жодної інформації не було. Як, зрештою, й про більшість наших клієнтів. Відомі люди рідко зверталися до нашої служби, вони мають інші канали для своїх подорожей і пошуків. Тоді я не думала, що замовник теж може використовувати чуже ім’я... А про Пінзеля дещо довідалася. Про нього писали на сторінках культури ті газети, які я зазвичай проглядаю, але цю цікаву постать пропустила. Отже, Іоанн Георг Пінзель, скульптор другої половини XVIII століття... робив дерев’яні скульптури в храмах на території Львівщини й Тернопільщини... Досяг у цій справі великих висот... Його навіть іменують «українським Мікелянжело»... Щедрим меценатом і замовником Пінзеля був магнат Речі Посполитої граф Микола Потоцький... Загадковим є життя скульптора, який, як пишуть журналісти, прийшов нізвідки й пішов у нікуди. Достеменно відомо, що він одружився у місті Бучач із вдовою Єлизаветою Маріанною Маєвською 13 травня 1751 року. Тут я вперше здригнулась і навіть двічі. По-перше, як і багато жінок, відомих друзям і знайомим як Леся, але за паспортами є Олександрами, Ларисами, Олесями, Єлизаветами — я належу до числа останніх. А по-друге, зі своїм колишнім чоловіком я розписувалася теж 13 травня. Подруги казали: перенеси весілля з травня на червень, бо будеш «маятись». Я вирішила не «маятись» і розлучилася.