Жінка — скрізь жінка
Питаєте, чому я залишив цікаву роботу на Еолії і повернувся на Землю? Через щасливе родинне життя. Ні, я не обмовився і вам не почулося. Саме через щасливе родинне життя, якого зазнав я на Еолії.
Гарна планета — нічого не скажеш. Клімат помірно субтропічний. Еолійці народ тихий, сумирний, в міру талановитий. Нічим від людей не відрізняються. А еолійки! Про таких жінок тільки мріяти можна. Я, вибачайте, не джиґун якийсь, людина поглядів поміркованих, знову ж таки професія зобов’язує — ревізор-контролер третього міжгалактичного розряду. Так от, навіть я спокійно дивитися на еолійських дівчат не міг. Як гляну — всередині все починає нуртувати, дивні бажання й плани з’являються.
Отак дивився-дивився, а там не зоглядівся, як закохався безтямно. Вона в головній еолійській бухгалтерії посаду оператора-програміста обіймала. Ну а я в тій же бухгалтерії ревізором-контролером працював. За довгостроковою угодою подавав еолійцям кваліфіковану допомогу. Не клеїлося в них щось із контрольно-ревізійною службою, от вони звернулися до землян за підтримкою. Та про мою ревізорську діяльність в еолійських установах я розповідати не збираюся, а про кохання, про моє подружнє життя — послухайте.
Почалося все, як і в нас на Землі починається. Раз після роботи провів її додому, вдруге, втретє. Потім до театру запросив, на концерт, на виставку сучасного еолійського малярства. З батьками познайомився. Порядні такі люди, статечні, приязно мене, землянина, зустріли, мов рідного сина. Я чесно й відверто виклав свої наміри щодо їхньої дочки. Вони, як годиться, трохи посумували, але не перечили. Благословили, значить.
Батько, правда, наче хотів мене застерегти від чогось. «Не знаю, мій друже, — каже, — як там у вас на Землі, а в нас, на Еолії, невдалих шлюбів не буває. Зважте на це». Дивак! Що ж тут зважувати! Гарантоване родинне щастя. Лише згодом я збагнув потаємний зміст слів старого, та було вже пізно.
Невдовзі після цього й побралися. Не міг я натішитися дорогоцінною знахідкою, що її доля мені підкинула. Місяць тішусь, другий, півроку. Аж коли рік минув, непевні підозри заворушилися під товстим шаром гарантованого безхмарного родинного щастя.
«Що ж це діється? — почав думати я. — Рік минув, а хоча б тобі раз посварилися. Та що там сварка? Навіть легенька тінь непорозуміння не лягла між нами».
Бувало, йду з роботи стомлений, роздратований. Ще одна ревізія закінчилася нічим, безрезультатно. Місяць копирсався в паперах — жодного порушення не виявив. Тож злий плентаюся додому, уявляю собі усміхнене обличчя дружини. Мене заздалегідь починає дратувати її нічим не затьмарена радість, яка так не пасує до мого настрою, настрою невдахи-ревізора.
Аж ні. Радісних посмішок на її обличчі не знаходжу. Натомість легкий смуток, співчутливі зітхання. А на вечерю я одержую мої улюблені вареники з сиром.
Де вона їх навчилась готувати тут, на Еолії? Це ж чудо якесь, а не вареники! Злість, роздратування, втома тануть, мов віск під сонцем. Я цілую її ніжні руки, які сотворили це диво земного кулінарного мистецтва, і от ми вже милуємося, кохаємося, наче й не було і не буде ніколи ніяких проблем з ревізорським наглядом на планеті з ніжною назвою Еолія.
І так щодня. Кожного божого дня, кожної хвилини вона постає переді мною, своїм чоловіком, саме такою, як вимагають обставини. Вгадує найтонші душевні порухи, бажання, навіть ті, яких я ще й сам гаразд не усвідомив.
Погодьтеся, що це в кого завгодно може викликати підозри. Чи не телепатка вона часом? Уявляєте, що за радість мати дружину, яка всі твої думки читає вздовж i впоперек. Спробував перевірити свої підозри. Ні, не схоже, щоб вона думки мої вловлювала.
Гаразд, думаю, якщо ти до моїх ревізорських клопотів можеш якось підстроюватися, я тебе іншим, перевіреним на Землі, способом спробую до нормального сімейного життя навернути. Щоб, значить, можна було, прийшовши додому, гарненько висваритися, розрядитися від денної напруги, емоцій зайвих позбутися, а потім знайти радість у примиренні, в солодких сльозах віднайденого щастя та взаєморозуміння.
Йдемо раз із дружиною ввечері з театру, назустріч — еолійська красуня. Гарна, мов богиня. Блондинка, не фарбована. Очі блакитні. В усій постаті така собі апетитна пишнота проглядається. Не те щоб забагато, але й не мало. Повна протилежність моїй жінці. Вона в мене невеличка, чорнява, очі карі — і жодного зайвого кілограма.
Отже, дивлюся я на ту красуню блондинку з неприхованим захватом. Так, щоб моя дружинонька той захват обов’язково спостерегла. «Ну, — думаю, — зараз почнеться!» Наші земні жінки таких поглядів своїм чоловікам не прощають. А моя еолійська дружина мовчить, ще й посміхається.