Прийшли додому. Я сів на канапці, вечірні телетайпрограми почитати, а дружина тим часом з кухні вечерю несе. Зиркнув я на неї і відчув, як мурашки в мене по спині побігли, бо то вже не знайома мені красуня смаглявка зайшла до кімнати, а щойно зустрінуте на вулиці пишнотіле блакитнооке еолійське чудо!..
Як вам це пояснити, щоб зрозуміліше було. Вона, звичайно, в цьому й подальших перетвореннях завжди лишалася собою, не втрачаючи індивідуальності, тільки їй притаманних особливостей. І в той же час, відповідно до моїх забаганок, щось змінювалося в ній. Дружина немов всмоктувала те краще, що полонило мене в іншій. Все це змішувалося, накладалося одне на одне. І ось уже очі набувають небесно-блакитного відтінку. В постаті з’являються та пишність, ті кілька зайвих кілограмів, яких бракує мені цього вечора. Я дивлюся на її волосся і не можу чітко визначити, якого ж вони зараз кольору, наче забуваю на часину різницю між чорним і білим.
Перелякався я того вечора, коли вперше з цим феноменом здибався. Потім звик. Навіть експериментувати почав. І кожного разу вона набувала якостей, про які я дозволяв собі лише помріяти.
Здавалося, кращого й бажати не варто. Кожен землянин мені міг тільки позаздрити. От і ви зараз заздрісно посміхаєтеся, пробуєте уявити, яке то солодке життя на Еолії.
Не посміхайтеся, не заздріть, не уявляйте. Нічого хорошого в тому нема, та ще й для ревізора-контролера третього міжгалактичного розряду, який ціле життя мав справу з чітко визначеними поняттями, параметрами, цифрами. Це ж, виходить, наче й жінки в хаті нема, а замість неї якийсь химерний витвір власної уяви. А чи завжди приємно оті свої химери зблизька розглядати? Поступово починає і совість мучити, й сором заїдати. Дивиться вона на тебе закоханими очима, виконавши чергову ідіотську забаганку. А ти в цю хвилину не її перед собою бачиш, бо перетворилася твоя дружина у випадкову знайому з планового відділу з статурою метальниці ядра, залізобетонним підборіддям. Здуріти від таких перетворень можна. Яке вже тут солодке життя!
Спробував я покінчити з експериментами, та вона вже не могла зупинитися. Дуже їй хотілося мене потішити, розважити, вдовольнити. А може, то я сам внутрішньо не заперечував проти її перетворень? За свою підсвідомість ручитися не можу…
Строк моєї угоди на Еолії закінчувався. Мені запропонували залишитися ще на три роки — проблему контрольно-ревізійної служби до кінця не було вирішено. Та я більше витримати не міг.
Прийшов додому і почав пакувати валізи. «Їду на Землю», — нічого не пояснюючи, кинув їй. А сам думаю: «Зараз ти нарешті одержиш усе те, що одержує кожен порядний чоловік від дружини, яку він намірився залишити. Невже обійдеться без сварки, без скандалу з биттям посуду?»
А вона, мов нічого й не сталося, посміхається, речі допомагає пакувати, питань дурних не ставить, мою чисту білу сорочку сльозами не зволожує. Тільки час від часу дозволяє собі доторкнутися до мене, наче хоче пересвідчитися, що її коханий ще біля неї.
Приїхали до космопорту.
— Ну, — кажу, — прощавай, моя вірна дружинонько. Вибачай, коли щось було не так. Не можу я далі з тобою залишатися. Небезпечно це для мого здоров’я, для моєї земної нервової системи. Вибачай…
— Що ти! Що ти! — ніжно зупиняє вона мене. — Чого це ти надумав вибачатися? Все було так чудово. Я вдячна тобі, мій рідний, за щастя, за кохання, за твою щиру, бентежну душу, сповнену не відомих нам, еолійцям, прагнень і поривань.
Очі її сяють непідробними радістю і коханням. Ледве я втримався від спокуси залишитися назавжди з жінкою, здатною на такі почуття. Але вчасно згадав, до чого призводять ті почуття, підхопив валізу й мерщій до космольота.
Зупинився аж на трапі. Саме силове поле увімкнули. Воно відтяло простір навколо космольота від усього живого на Еолії, щоб забезпечити старт.
І тут я побачив, як від перону метнулася її знайома тендітна постать. Бігла до космольота, ламаючи руки. Потім впала, перечепившись за щось, і залишилася лежати на холодних бетонних плитах, здригаючись від бурхливих ридань.
Жінка скрізь залишається жінкою. І на Землі, і на Еолії. Коли зникла необхідність пристосовуватися до моїх бажань, коли втратила зв’язок зі мною, її власні почуття вихлюпнулися назовні, нічим не стримувані й правдиві. Ні, що там не кажіть, а жінка — скрізь жінка. Було б їй раніше заплакати. Хто знає, може б, я й залишився…
Твір відшукав Володимир ВОРОБЙОВ, 2018.