— Ну що ж... Якщо вони стоятимуть на своєму, то і я не здамся. Мені однаково, чи ця війна триватиме тиждень, десять днів чи п’ятнадцять...
Жінка підігнула пальці на ступнях. Вони стали подібні до присосків риби-причепи. Чоловік засміявся. Сміючись, відчув, як його занудило.
Власне, чого ти занепокоївся?.. Хіба не ти намацав слабке місце у ворога? Чому б тобі не подивитися на все це спокійним поглядом сторонньої людини? Бо як тільки повернешся додому живий і здоровий, то мусиш описати свої поневіряння.
...О, просто дивно, що нарешті ти зважився викласти пережите на папері! Кажуть, що навіть черв’як-дощовик не росте, коли його шкіру ніщо не подразнює... Спасибі. Я навіть заголовок уже придумав... Який?.. «Сатана з дюн» або «Страх перед личинкою мурашиного лева»... Знову женешся за незвичним! А чи не справить така назва небажаного враження?.. Невже?.. Хоч би якими глибокими були твої переживання, нема рації накидати лише обриси подій. Справжні герої трагедії — тутешні селяни, і якщо ці записи не сприятимуть полегшенню їхнього становища, то твій гіркий досвід нічого не вартий... Що за чорт?.. А в чім річ?.. Десь чистять водогін? Чи, може, дезинфекційний розчин, розбризканий у коридорі, вступив у хімічну реакцію із запахом часнику, що виходить із твого рота?.. Що ти хочеш сказати?.. Та ти не хвилюйся. Бо хоч би скільки я писав, письменником ніколи не стану... Навіщо знову ця скромність? Вона тобі не личить. Гадаю, не треба вважати письменників якимись особливими людьми. Якщо пишеш, значить, ти — письменник... Та хто його зна. Правда, загальновизнано, що вчителі мають охоту до писанини... Це ж не дивно. Бо за своїм фахом вони найближчі до письменників... Маєш на увазі те, що вони привчають дітей до творчості? Хоча самі ніколи не змайстрували навіть коробочки для крейди... Та хай їй грець, тій коробочці! А хіба це не найкращий вид творчості, коли відкриваєш комусь очі на самого себе?.. Завдяки цьому набуваєш нових вражень, які приносять нові страждання... Але ж у тебе ще є надія!.. Однак я не беру на себе відповідальність за те, справдиться вона чи ні... Віднині кожен мусить покладатися на власні сили... Та не треба себе тішити. Бо вчителеві не годиться мати таку ваду... Яку ваду?.. Бажання писати! Бо це прояв самолюбства: йому кортить вирізнитися серед ляльок-маріонеток і стати автором-лялькарем. По суті, це все одно, що жіноче захоплення косметикою... Чи не занадто суворо? Проте, якщо слово «письменник» ти вживаєш у такому розумінні, то мусиш визнати різницю між письменником і писанням... Твоя правда. Ось чому я хочу стати письменником. Та коли мені це не вдасться, то й писати не варто...
До речі, який вираз обличчя в дитини, котра не одержала обіцяної винагороди?
17
Від кручі долинув короткий звук — наче птах залопотів крильми. Схопивши лампу, чоловік вибіг надвір. На піску лежав пакунок, загорнутий у солом’яну рогожу. Ніде не було вже ні душі. Чоловік голосно закричав. Ніякої відповіді. Зірвав мотузку, що зв’язувала згорток. Пакунок із невідомим вмістом — це бомба зі спусковим механізмом, який називається цікавістю. Чоловік несамохіть уявив собі, що йому принесли знаряддя, яке допоможе вибратися з ями. Мабуть, цього разу селяни не сміли показатися йому на очі, а підкинули щось для порятунку і втекли.
Однак у пакунку були тільки три пачки по двадцять штук сигарет «Сінсей», загорнуті в газету, і, трохи менша, ніж літрова, пляшка, міцно заткнута дерев’яним корком. Чоловік знову взяв рогожу в руки і потрусив — з неї посипався лише пісок. Сподівався знайти хоч невеличку записку, але і її не було. Дешева рисова горілка в пляшці відгонила запліснявілими рисовими коржиками.
Власне, що все це означає?.. Невже селяни збираються з ним торгуватись?.. Якось він чув, начебто індіани на знак дружби обмінюються тютюном. Та й саке[6] є свідченням доброзичливості. А може, таким чином вони виявляють свою готовність порозумітися з ним? Адже здебільшого провінціали соромляться виражати свої почуття словами. В цьому розумінні вони простодушні.
На якийсь час він заспокоївся, бо найважливіше зараз — сигарети. Цілісінький тиждень мучився без них! Звичним рухом зірвав етикетку й відкрив пачку. Торкнувся гладкого навощеного паперу. Постукав пальцем об дно і вибив сигарету. Руки тремтіли. Закурив від лампи. Повільно й глибоко, на всі груди, затягнувся — запах опалого листя проник у всі закутки кровоносних судин. Губи задерев’яніли, на очі спустилася важка оксамитова завіса. Голова пішла обертом, а по тілу пробіг дрож.
Притискаючи до себе пляшку і ледве тримаючись на неслухняних, ніби чужих, ногах, чоловік поплентався до хати. Запаморочення все ще обхоплювало обручем голову. Спробував відшукати поглядом жінку, але ніяк не міг дивитися поперед себе. Схоплене краєм ока жінчине обличчя здавалося дуже маленьким.
— Гляньте, подарунок! — Чоловік підняв високо пляшку.— Здогадалися, правда? Заздалегідь частують. Хіба я не казав?.. Я не сумнівався в цьому від самого початку... Що було, то було... Може, вип’єте зі мною?
Замість того щоб відповісти, жінка міцно заплющила очі. Може, сердиться, що він не розв’язав її зразу? От дурна! Якби ж вона відповіла йому розумно хоч на одне запитання, він негайно звільнив би її. А може, засмутилася, що не втримала чоловіка, здобутого з такими труднощами? І в цьому є частка правди... Адже вона овдовіла в тридцять років.
Збоку на жінчиній ступні видніла неприваблива зморшка. На чоловіка знову напав безпричинний сміх. І чого в неї така чудернацька нога?
— Закурите сигарету?
— Ні, не хочу, від неї в горлі пересихає...— тихо відповіла жінка й похитала заперечливо головою.
— То, може, води подати?
— Ні, не треба.
— Та ви не соромтесь. І не думайте, що я завдав вам стільки прикрощів із ненависті до вас... Зрозумійте, це було необхідно з тактичних міркувань. Бачите, завдяки цьому і вони начебто пом’якшали...
— Раз на тиждень постачають чоловікам горілку і цигарки.
— Що значить — постачають?..— Чоловік був схожий на велику кімнатну муху, яка збиралася летіти, а насправді б’ється об шибку. Її наукова назва: Muscina stabulans. Своїми очима, що сприймають навколишні предмети частинами, вона майже нічого не бачить... Не приховуючи розпачу, він надривно закричав: — Та нехай вони нами не клопочуться! Хіба ми самі не могли б піти щось купити?
— Робота важка й нема вільного часу... Зрештою, це й для селян вигідно, тому управа бере видатки на себе.
Отже, мова йде не про якесь порозуміння, а про спонукання до капітуляції!.. І можна сподіватися ще гіршого. Мабуть, він став коліщатком в механізмі їхнього повсякденного життя й занесений в інвентарну книгу.
— Пробачте, я хотів би запитати одну річ. Просто так, на всякий випадок... Скажіть, мені першому випала така доля?
— Розумієте, нам не вистачає робочих рук... Заповзятливі люди — і багаті, і бідні — один за одним покинули село... Бо що можна робити в такому злиденному, засипаному піском закутні?..
— Ну то що?..— Навіть його голос набрав захисного, піщаного кольору.— Крім мене, ще когось затримали?
— Ага... Здається, це було торік на початку осені... Торговця художніми листівками.
— Торговця листівками?
— Службовця фірми, що виготовляє листівки для туристів... Він зустрівся з головою артілі й пообіцяв розрекламувати в місті красу наших краєвидів.
— І його не відпустили?
— Саме тоді в сусідньому домі не вистачало робочих рук...
— Що з ним сталося пізніше?
— Кажуть, невдовзі помер... Начебто давно хворів... Як на біду, тоді настала пора тайфунів і роботи було по горло...
— Чого ж він одразу не втік?
Жінка мовчала. Мабуть, вважала цю справу такою ясною, що не треба було нічого й пояснювати. Не втік, бо не міг утекти. От і все.
— А ще когось затримали?
— Ага... На початку цього року... Студента, який продавав книжки чи що...