Здається, я надто рожевими фарбами малював собі становище. Чи в цій жорстокій і свавільній юрбі взагалі знайдеться добра душа, здатна продати мені своє обличчя? Надія на це, очевидно, мала. Якби я, вибравши когось, звернувся до нього, то, мабуть, усі пасажири на платформі одностайно кинули б на мене осудливі погляди. Величезний годинник під дахом станції, що показує спільний для всіх людей час... А що це таке — безтурботність тих, у кого є обличчя? Невже обличчя відіграє таку вирішальну роль? Чи можна сказати, що бути баченим — це плата за право бачити?.. Ні, найгірше те, що моя доля надто незвичайна, надто особиста. На відміну від голоду, кохання без взаємності, безробіття, хвороби, банкрутства, стихійного лиха або розкритого злочину, свого страждання я не можу ні з ким розділити. Моє нещастя випало тільки мені й не може стати темою розмови з кимось іншим. Ось тому кожному дозволено нехтувати мною без жодних докорів сумління. А я не маю права навіть обурюватися.
...Хіба не тоді я почав перетворюватись у чудовисько? Хіба то не його душа, чіпляючись гострими кігтями, поповзла по моєму хребті — так, що аж мурашки побігли по шкірі, наче від джеркотіння електричної пили? Безперечно, вона. Саме тоді я почав перетворюватись у чудовисько. Здається, Карлейль сказав: сутана робить священика, мундир робить солдата. Мабуть, так само і обличчя чудовиська створює серце чудовиська. Обличчя чудовиська прирікає на самотність, а самотність виліплює його серце. Якби ця крижана самотність навіть трошки знизила свою температуру, узи, що єднали мене з людьми, тріснули б, і я обернувся б у чудовисько, байдуже до своєї зовнішності. Якщо я перетворюся в чудовисько, то яким я стану і що я натворю? Поки не стану, не дізнаюсь, але сама думка про це була настільки страшна, що хотілося вити.
Зауваження на полях. З цього погляду цікавий роман, у якому описано чудовисько Франкенштейна[12]. Коли чудовисько б’є тарілки, це звичайно приписують інстинкту нищення, а от у названому романі все навпаки — автор пояснює вчинок чудовиська крихкістю тарілок. Хоча чудовисько прагло тільки одного — позбутися самотності, і лише тендітність жертв неминуче перетворювала його у вбивцю. Отже, поки на світі є з чого знущатися — ламати, розбивати, палити, душити або пускати кров,— доти чудовиську нічого не залишається, як безперестанку чинити насилля. Загалом у діях чудовиська не було нічого нового. Бо саме воно не що інше, як винахід своїх жертв...
Ні, звук ще не вирвався з мого горла, та, здається, я вже почав вити... Рятуйте!.. Не дивіться так на мене!.. Бо як і далі будете дивитись, я перетворюсь у чудовисько!.. Нарешті, не в силі більше терпіти, я з відчаю пробився крізь людські хащі, як звір у пошуках нори, до найближчого кінотеатру — єдиного пристановища, де продавали темряву.
Який фільм показували, я не пригадую. Забравшись у куток балкона, я щільно, ніби шарфом, закутався штучною темрявою. Помалу почав заспокоюватись, як кріт, що віднайшов свою нору. Кінотеатр був схожий на довгий, безкінечний тунель. Я уявив собі, що крісло, розтинаючи темряву, несе мене вздовж нього. Якщо я летітиму з такою шаленою швидкістю, то ніякі люди не наздоженуть мене. Я залишу їх позаду. Першим прибуду у світ вічної ночі. Назву себе королем країни, де є лише зорі, світлячки та краплі роси... Ніби ласуючи краденим, я насолоджувався пустопорожніми мріями, як хлопчак власними написами на паркані. І не треба глузувати з мене — мовляв, тієї темряви було як кіт наплакав. Адже якщо міркувати космічними масштабами, то морок займає більшу частину Всесвіту...
Зненацька в кріслах переді мною зчинилась якась неприродна метушня. З темряви долинув приглушений жіночий сміх. «Цс-с»,— звелів чоловік, і рух припинився. Оскільки глядачів було мало і саме тоді музика стрясала зал, то, мабуть, ніхто інший цього й не помітив. Хоча їхня справа мене не стосувалась, я відчув полегшення. І все-таки пильно вдивлявся в їхній бік, не можучи відірвати від них очей. Тим часом екран посвітлішав, і я побачив обриси двох людей. Жінка вивільнила з-під коміра білого вовняного пальта тонку, як у дівчинки, шию, на її плече, ледь-ледь опустившись униз, спиралася чоловікова голова. По самі груди обоє разом закутались у його чорне пальто. Цікаво, що там під ним затіяли?
Особливо впадала в очі біла жінчина потилиця. Білий клапоть на темному тлі ніби то занурювався, то виринав у комірі такого ж білого пальта. Здавалося, ніби жінка гойдається, та скоріше це мої очі не знаходили фокуса, і все перед ними пливло. А от чоловікова поза була ще загадковіша. Положення голови таке, ніби він заглядає жінці на груди... Ліву руку, може, просунув їй під пахву або й під стегно... Вільна права мала повну свободу дії. Я вп’явся в неї, аж від напруження сльози виступили. Та переді мною було щось схоже на картину, намальовану вуглиною на чорній дошці. І якщо мені здавалося, неначе права чоловікова рука ритмічно ворушиться, то лише тому, що я сам цього хотів. Кінець кінцем я піддався власному захопленню.
Зненацька жінка голосно засміялась. Я завмер, мовби діставши ляпаса,— мені чомусь здалося, нібито причиною того несподіваного сміху був я сам. Та насправді сміялася не вона, а хтось у репродукторі за екраном. І ніби за домовленістю, на екрані теж закипіла любовна жага.
Широким планом на ньому з’явилася біла жіноча шия. Несамовито повертаючися з боку на бік, наче від болю, вона поступово сповзла з екрана, а натомість показалися губи, схожі на щойно підсмажені сосиски, і ті губи розтяглися в якусь дивовижну посмішку, більшу за можливі для неї розміри. Потім ніздрі — як отвір у сплющеному гумовому шланзі... За ними повіки, так щільно заплющені, що вони зовсім загубилися в зморшках... І, нарешті, сміх, який нагадував скоріше зітхання, схоже на лопотіння крил зляканих диких птахів...
Мені зробилося недобре. Чи була потреба в тому, щоб приділяти обличчю стільки уваги? Від самого початку кіно задумали як видовище, розраховане на перегляд у темряві. Та оскільки обличчя глядачів при цьому не відіграють ніякої ролі, тому й на екрані обличчя не потрібне...
Хоча на сцені актриси роздягаються скільки завгодно разів, жодна не може зірвати з себе власного обличчя. Навпаки — навіть вважається загальноприйнятим, що театральна гра сконцентрована навколо обличчя. Хіба це не шахрайство — заманювати довірливого глядача в темряву?.. Або, якщо підглядати соромно, то чи можна сказати, що і вдавати, ніби підглядаєш, морально? Досить з мене того прикидання та лицемірства! (Правда, мабуть, смішно, що на цьому наполягає каліка, позбавлений обличчя? Але ж найкраще розуміє, що таке світло, не електрик, не художник і не фотограф, а сліпий, який втратив зір у дорослому віці. Як у достатку є мудрість достатку, так і в злиднях має бути мудрість злиднів).
Ніби шукаючи допомоги, я знову глянув на ту пару. Тепер вони сиділи тихо, як миші. Цікаво, що сталося? Може, й та любовна жага на екрані — всього-на-всього витвір моєї фантазії? Крізь щілини між бинтами, як черв’яки, поповзли струмочки липкого поту. І, видно, не лише внаслідок того, що зал надто сильно опалювався. Щось їдке, наче гірчиця, проникаючи в пори, обпікало тіло. (Мабуть, фальшивою була не темрява, а, як це не дивно, моє власне обличчя!) Якби в цю мить несподівано ввімкнули світло, то, як непрошеного гостя, всі глядачі осудили б і висміяли б саме мене...
Зібравши всю свою мужність, я вирішив вийти надвір. Та все ж не можу сказати, що пошуки сховища були марними. Я відчув, що моя рішучість зросла,— іншими словами, принаймні в цьому я відновив свій з в’язок із людьми.
Поволі наближався полудень. На привокзальній вулиці панувало святкове пожвавлення, і людський потік майже не переривався. Я змішався з ним і, відчуваючи на собі настирливі, наче мухи, погляди, безцільно вештався приблизно з годину. Вважається, що ходьба впливає благодатно на душевний стан. Візьмімо для прикладу військову частину на марші. Солдати, що вливаються в колони з двох або чотирьох шеренг, перетворюються у двоногі істоти, покликані служити лише одному — збереженню строю. Думаю, що разом із гнітючим відчуттям спустошення, викликаним втратою обличчя й душі, в одноманітному ритмі маршу солдати мимоволі знаходять і заспокоєння. Справді, нерідко буває, що під час тривалого пішого переходу люди зазнають статевого збудження.
12
Ідеться про фантастичний роман «Франкенштейн» Мері Шеллі (1797—1851), дружини відомого англійського поета-романтика.