Ці сни, вочевидь, були результатом того, що в мене — канікули, я сиджу без діла, а Зоя, здається, також була без діла, а ще й узяла звичку регулярно дефілювати попри моє вікно, і я неодмінно до того вікна підскакував, а вона ніби те знала і неодмінно повертала в мій бік прегарне, таємниче, ояснене обличчя, і, ніби окропом, обдавала поглядом темних чудових очей, а тоді спокійнісінько ішла далі, поблискуючи витонченими у своїй бездоганній формі ногами і зовсім не нітячись зі своєї вади. І я потрапляв у якесь незбагненне очарування, забуваючи цілком про її ущербність, а потім те обличчя пливло переді мною, до речі, зовсім не було воно схоже на Клавине, бо Клаву гарною не назвеш, скоріше навпаки, Клавою я ніколи не зачаровувався, а тільки звабився її енергійною наступальністю, що хлопцеві може бути приємно тільки короткочасно, а згодом і спротив викликає. Тут же все було інакше, але й тут я не міг позбутися дисгармонійного розламу: красиве й потворне побіч, як сказав Юрко, вабило мене і відштовхувало, при тому очаровувавсь я тільки гарним, відчуття ж потворного відганяло мене від вікна вглиб кімнати, де стояв на ослінці програвач і де крутилася платівка з чудовою моцартівською музикою, легкою і ясною, як найпрек-расніший ранок, у якому є тільки краса і нічого потворного.
Кілька слів про Юрка. Коли розповів я йому про свої сни, він раптом почервонів. Це була виняткова річ, щоб Юрко почервонів, і я відразу зметикував, чому.
— Що, Юрчику, — спитав лагідно, а трохи і єхидно, — і до тебе приходить?
— Іди к чорту! — мовив Юрко.
— Та це просто цікаво, — проказав, а власне вигукнув я, мов півник. — Розкажи!
Розповів не відразу. Посидів набурмосений, а тоді признався. Але приходить вона в його сни інакше, сказав. Приходить у його сни, сказав, гріховно. І простіше. Тобто кидається до нього в ліжко, і вони починають таке вичворяти — не розкажеш. Але він ніколи з нею не кінчає, бо в певний момент вона розчиняється в руках, як димова, і зникає.
— Це так дивно, — завершив Юрко, і вже не був червоний, а радше блідий.
Тоді я відчув у себе інтерес слідчого.
— Але реальну ти її вдень бачиш?
— Звичайно, — сказав Юрко. — Лазить без кінця перед моїми вікнами.
— І дивиться у твій бік?
— Ну да, — мовив Юрко. — Ще й як!
— А в Геннадія і Олега так само? — спитав я.
— Це мені невідомо.
— Нічого не казали? Юрко смикнув плечима.
— Я їм теж нічого не казав.
Я вже говорив, що в нас прийнято оповідати один одному любасні історії і сни, саме такі розмови нас найбільше і єднали. За цей час, відколи все почалося, ми разом не сходилися, але поодинці здибувалися, входили в балачки, але про горбунку Зою і в мене з ними розмови не виникало.
— Це все дуже цікаво! — наголосив я. — Нам треба зустрітися...
І ми зустрілися. Геннадій висловився, як завжди, просто й лапідарно:
— Да, вона відьма! Ма'ать, і хвостяра є. І вопще вона вночі літа.
— Як так літа? — спитали ми з Юрком в один голос.
— Ну, так, як усі відьми. Через комина, на вінику.
— Може, на мітлі? — поправив я.
— Не, на вінику, — сказав Геннадій і заіржав по-конячому. Ми розсміялися також, за винятком Олега, той залишався серйозний і відсторонений.