— То що ти? — спитала Марта.
— Хай Юрко вирішує, — ухильно відповів я, намагаючись через невеличку хитрість врятуватися. — Для нього ж вона призначається.
— А я не хочу! — мовив гостро Юрко, все ще червоний як ніон. — Хай мені буде Оксана, а Зоя — йому!
І він ткнув у мене пальцем, як ножем.
— А ти мене спитав, чи я хочу? — обурилася раптом Оксана, чим здивувала мене, і я подумав: чи не хоче і вона перейти зі мною від «лінивого кохання» до активного?..
— А хіба ні? — здивувався Юрко; раніше Оксана з ним залюбки гуляла, і, по-моєму, знаходила більше спільної мови, як зі мною.
— Ні! — різко відповіла Оксана.
Юрко неймовірно знітився, аж очі опустив. І я збагнув: треба втрутитися, інакше ми розсваримося. Загалом, моє становище в компанії особливе, я був неоголошеним лідером, і це всі мовчки визнавали. Тому я заплескав у долоні, обірвав розмови і сказав:
— Стоп! Стоп! Подаю свій голос: я за! А кому вона дістанеться, кинемо жеребка. Хто не згоден?
Усі полегшено зітхнули. Окрім того, цікаво стало: кому ж горбунка Зоя дістанеться? Папірці виготовила Лена, бо дівчата, звісно, участі в жеребкуванні не брали.
— Наша філософія, шановні, — трохи бундючне проголосив я, — фаталізм. Отже, корімося долі, котра знає ліпше, як нас спарувати.
— Зануда! — прошепотіла Лєна.
— А шо воно таке — шо сказав? — спитала Марта.
— Фаталізм? — перепитав я. — Ну, те, що підлягає вироку долі.
Оксана, як звичайно, промовчала, однак я помітив, що вона почала хвилюватися. Це знову мене здивувало: а що це з тобою, Оксанко?
Сміливо взяв згорнутого в дудочку папірця.
— Оксана! — прочитав голосно. Оксана почервоніла, а всі радісно заґелґотали.
— Тепер Олег, — наказав я. — Твоя черга.
— Ні, я хочу! — смикнувся Юрко. — Ато розберете дівчат, а мені знову підкинете горбунку.
— Тоді за алфавітом, — сказав я. — Моє на «А», то я перший. Геннадій!
Геннадій вибрав Лєну. Та скривилася, але згодилася. Олег вибрав Марту. Він зробив вигляд, ніби скривився, але обоє залишилися задоволені, до речі, Олег Марті подобався, хоч за негласним розподілом вона належала таки Геннадієві.
— Це нечесно! — сказав Юрко. — Перший мав тягти я!
— Все чесно, Юрку, — мовив я. — Згоджуйся, інакше гулянка відміняється.
— Гаразд! — згодився Юрко. — Але все одно, це нечесно.
— Чесно! — гаркнули ми на всі горлянки, аж прибігла з кухні злякана Юркова мати: ми ж бо зібралися в нього.
— Усе гаразд, мамо! — сказав Юрко, і мати причинила двері. Отже, час гулянки було визначено на суботу, тобто на завтра;
дівчата мали організувати харчі, а ми — випивку, все як звичайно. Незвичайне було інше: горбунка Зоя таки зуміла впевнено і без перепон увійти в нашу компанію. Ми розійшлися, а Юрко пішов провести мене.
— Не журися, Юрику, — сказав я м'яко товаришеві. — Ну, що тратиш?
— Чому ти проти мене? — спитав гостро Юрко.
— Та не був я проти тебе, — мовив я. — Це ж виграшки! Що, боїшся її?
— Не знаю, — тихо сказав Юрко. — Вона не така, як наші дівчата.
— Що значить — не така?
— Не знаю! Бачиш, коли признатися відверто, чомусь мені нудко стає від наших гулянок, від отого обміну хлопцями та дівчатами... Ти та Оксана ще нічого, а ті... вони ж нам чужі!..
— Старий стаєш?
— Може, й так. А може, й ні! Хочеться чогось серйознішого, а не все хі-хи-ха-ха! Балачки про бабів, оці ігри, розиграші, гадання. Якесь воно несправжнє...
— А що справжнє, Юрку? — спитав я. — Ми молоді, отже, намагаємося зробити своє життя цікавим. Хіба це зле? Бо що нас чекає далі: робота, родина, діти — одне і те ж щодня, чи ж не нудота? Якесь болото, в яке опускатимешся, поки не ковтне. А тоді — гроб і духовий оркестр, — я замугикав траурного марша. — Не красота?
— Хто зна, — задумливо сказав Юрко. — А мені здається, що в житті є щось більше і цікавіше.
— Гадаєш, є?
— Переконаний, — сказав Юрко. — Я тут познайомився з деякими людьми. І вони дали мені почитати книжки. Але такі книжки, що за них можуть у тюрму запроторити. Хочеш, дам почитати. Тільки це між нами.
— Це як революціонери? — спитав я. — Ні, Юрку, цього я не хочу і тобі не раджу. По-перше, мене зовсім не вабить тюрма. А по-друге, я переконався, що жодна революція не приносила людству добра, а тільки лихо, кров та руїну. Я хочу жити, Юрку! Дивитися на світ, любити дівчат, тобто робити життя цікавим. А все інше мене не обходить!
— Гаразд! — зітхнув Юрко. — Може, маєш рацію. Але колись тобі оце ніби цікаве осточортіє. Що тоді?