Житейське море

Ваніна. Стьопочка! Їдж ветчину, чудова!

Крамарюк, що раніше намазав хліб маслом, кладе на нього ветчину й їсть з великим смаком. - Я їм, я їм. (Запихається.) Я без церемонії! (Мовчать. Крамарюк їсть і запиває. Іван ходить: Ваніна слідкує за його рухами. Іван підходить до дверей і надавлює пуговицю, [103] чути електричний дзвінок.)

Ваніна. Ваня, чай прохолоне. (Мовчать. По павзі входить номерний. [104])

Номерний. Дзвонили?

Іван. Після обіда одну кровать із того номера перенесіть сюди й поставте тут, чуєте?

Номерний. Чую.

Іван. Більш нічого. (Номерний вийшов.)

Ваніна. Ха, ха, ха! Божевільний, їй-Богу, божевільний. (До Крамарюка.) Розумієте? Я каталася з ґрафом: знамениті коні, ефектні сани... ґраф просить... як же не покататися?

Іван. Удвох, у час спектакля... вночі...

Ваніна. Чуєш, Стьопо, він сердиться!...

Крамарюк, розжувавши й ковтнувши. - Ай, ай, ай! Іване Макаровичу! Ви гніваєтесь на Людечку, на ангела?

Іван. Слухай ти, стара лисице!

Крамарюк. Я лисиця?! Де моя шапка! Ай, ай, ай! Я лисиця! Я, що в вогонь і в воду за вас, за Людмилу Павлівну!... Не ждав. Де моя шапка? (Шука.) Бог з вами, Іване Макаровичу, Бог з вами!

Ваніна. Стьопа! Що ти за чудак. Іван на мене сердиться, а на тобі злість ізриває. Сідай!

Крамарюк. Для вас я сяду. (Сіда.) Для вас. (По павзі.) Я червяк і прийму всяку обиду ради вас, мій ангеле.

Іван. Старий ти дурень!

Крамарюк, устає. - Іване Макаровичу! Ви жартуючи, чи справді лічите мене дурнем.

Іван. Без жартів.

Крамарюк, бере шапку. - В такім разі прощайте, - я не можу витерпіти такої образи!

Іван. Витерпиш! Ти привик, така твоя судьба.

Крамарюк, зітхає. - Від судьби не втечеш. (Сіда.)

Іван. Де ти бачив, скажи мені, ангелів у роскішних пеньюарах, навмисне пошитих так, щоб вабити мужчин? Від кого ти чув, щоб ангел грав ролі кокеток?

Крамарюк. Ха, ха, ха! Логіка, яка необорима лоґіка! - а? От і раз-у-раз так! Іван Макарович одним словом мене поб’є! Простіть, Людмило Павлівно. (Цілує їй руку.) Я, справді, за сорок літ служби ангелів на сцені не бачив і не чув, щоб ангел де-небудь грав ролі кокеток.

Ваніна, весело. - Ах, Стьопа, Стьопа! Та ще ж позавчора, при тобі, Ваня сам звав мене ангелом.

Крамарюк. Так!! Звав, їй-Богу, звав - я сам чув! Іване Макаровичу, ви ж позавчора Людмилу Павлівну сами ангелом величали, а тепер збиваєте мене з пантелику!... Ай, ай, ай!

Іван. Виходить, і я такий же дурень, як і ти.

Крамарюк. А! Ну, то я тепер не ображаюсь: рівність - річ велика!

Іван. Ех, ти вітряк, старий чортяка!..

Крамарюк, сміється. - Іване Макаровичу, у мене рогів нема: я десять літ, як другий раз овдовів.

Іван. Так були.

Крамарюк. Так, були! Їй, були! (Ваніна сміється.) Я два рази був жонатий і обидва рази, замісць лаврів, ходив увінчаний рогами... Я люблю правду й кожен раз жалію, що правду нестрашно говорити тільки про себе.

Іван. Слухай, не крутись же, як чорт перед утренею, а скажи правду: ти устроїв катання Людмили з ґрафом?

Крамарюк, дивиться то на Ваніну, то на Йвана.

Іван. Ну?

Крамарюк, зітхає. - Грішний чоловік - я! Людмилочка якось говорила, що у ґрафа блискучий виїзд, кращого в городі нема, і що приятно б було покататись... А я люблю робити приятність, ну й устроїв... Не криюсь, я правду люблю.

Ваніна. Я говорила?! Стьопа! Ти говорив...

Крамарюк. Я?... А,- так, так! Я говорив, що у ґрафа приятні коні... то є, не приятні, а хороші коні, а Людмила Павлівна...

Ваніна. Стьопа! Я нічого не говорила, а через день після розмови з тобою ґраф покликав мене прокататись...

Крамарюк. Свята правда! Тепер пригадав: Іван Макарович пішов з ґрафинею вечеряти, а ви з ґрафом кататись.

Іван. Неправда! Я пішов додому.

Крамарюк. Так, так!... То було другим разом, а тепер - я пішов додому...

Іван. Не ти, а я пішов додому.

Крамарюк. Ах, Боже мій! Ви мене збили.

Іван. Противно слухать!

Ваніна. Мовчи, Стьопо!

Крамарюк. Мовчу! (На павзі.)

Іван. Допивай чай і піди скажи Кактусові, що я на репетицію не прийду. (Мовчить.) А, може, і грать сьогодні не буду.

Ваніна. Ваня!

Крамарюк. Як то можна - „грать не буду”? Я цього не скажу.

Іван. Скажеш, не вдержиш язика за зубами!

Крамарюк. Геній, їй, ґеній! Як він знає чоловічу душу! Правда ваша, не видержу - скажу! Я нічого не можу утаїть, я люблю правду.

Іван. І брехню.

Крамарюк. І брехню... Іване Макаровичу, не збивайте мене: чуть-чуть не сказав, що й брехню люблю. (Сміється нехотя.) Ка, ка, ка! Я в мент! (Бере шапку.) Іване Макаровичу, Кактус живе далеко, ніжки в мене старенькі... А?

Іван. Грошей?

Крамарюк. Яка догадливість! Бісмарк! По одному натяканню все зрозумів... Що я сказав? Людмило Павлівно, що я сказав? Одно слово, і не слово, а літеру: „а“? І Іван Макарович - догадався. Великий артист!

Іван. А де ж аванс?

Крамарюк. Вчора Луп не дав, а той, що взяв раніше, програв Ставському в стукалку. [105]

Іван. Скотина!

Крамарюк. Правда! Я люблю правду.

Іван, дає гроші. - На! Що б ти мені тиждень не приставав за грішми!

Крамарюк, взявши. - Боже мій, місяць не скажу ні слова! Трясе на руці червінець. А щедрість, щедрість, щедрість яка! Кін ... що Кін? Кін цуценя в порівнянні з нашим Іваном Макаровичем.

Іван. Ну, йди вже! Ти так тут начадив улесливістю, що в мене почина голова боліти.

Крамарюк. Нерви, нерви! ... У ґеніїв благородні нерви! ... Я в мент! (Підбігає до Ваніної й, повернувшись, до Івана.) Іване Макаровичу, можна скатати Людмилі Павлівні ,,ангел“?

Іван. Говори і йди к чорту!

Крамарюк. От ви знову збиваєте мене: посилаєте до Кактуса, а говорите: ,,йди к чорту!“ Я не знаю, де чорт живе.

Іван. Он, у тій кімнаті.

Ваніна. Ха, ха, ха! Разом з тобою?

Іван. На горе!

Крамарюк. Ай, ай, ай! До побачення, мій ангеле хранителю! (Цілує руку Ваніної.) Не можу надивитись на вас: ви... перл...

Іван, криком. - Годі! Йди вже!

Крамарюк. Лечу! (Вибігає.)

Ява II.