Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знервований, увесь тремтиш, очі горять.. ти хворий?
Іван. Ні, моя люба, - я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі ... Я розлучаюся з тобою - це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.
Маруся. Це не компроміс!... Це обов’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сім’ї; я виповняю свій - до тебе, до сім’ї, і цим самим не тілько не обтяжаємо одне другого, а навіть сприяємо розвоєві й нашого щастя й нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя помішниця, дома з дітьми пильную наше гніздо й готую тобі спокійний одпочивок. Певність, що ми чесно йдемо поруч до мети, помагає мені лекше переносити скруху, [49] яка часто окутує мене одиноку. Коли ж ізближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.
Іван, бере її за обидві ручки, дивиться на неї. - Світла, благородна душа в тебе, безцінна Марусечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.
Маруся. Чого ж, мій милий?
Іван. Там, у житейському морі, де я повинен плавати, як і в морі води, - часто хвилями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, й розбиває об ту межу, за яку вони не сміють переходити, а переходять по немощі своїй... [50]
Маруся. Межі - річ свята, на те вони поставлені предковічною мудрістю, щоб здержувати людей від гибелі.
Іван. Ах, моя дорога! Як би ж то для чоловіка були такі міцні й видимі межі, як от скеля для моря ... А коли межі всі в людей духові, [51] їх не видко ... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя об межу; як зараз він розбив об скелю воду впрах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі урадив, випадково, без крихти кохання до другої.. а так, по-дурному, оставляючи завжди в своїй душі і в серці твою світлу, благородну істоту, невже ж, питаю, ти б не простила?
Маруся, зі страхом відступає. - Ти мене лякаєш: немов ти зрадив уже і ждеш прощення від мене?
Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні! Це так теоретична розмова.
Маруся, ласкаво. А ти б що сказав, коли б твій друг Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?
Іван. Це інша річ... Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома - фі!
Маруся. Ха, ха, ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм усе можна, а женщині - не можна!... Ні, мій милий, чого мені не можна робити без потері чести, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зраджу ніколи у світі - клянусь! А коли ти зрадиш, - я порву навік із тобою! (Дзінок.)
Іван. Хто б це? (Йде у прихожу). Відчиняються двері.
Ваніна, сміючись у прихожій: - „Не пускайте його, не пускайте“. (Вбігає в кімнату.)
Ті ж, Ваніна, а потім Хвиля.
Ваніна. Дорога моя, простіть! Їй-Богу, я не знаю, що робити з вашим моряком? Прилип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не битися ж мені з ним! Мусіла тікати під вашу опіку.
Маруся, сміється. - Добре зробили, що вернулись! Роздягайтесь - будемо обідати.
Входить Іван і Хвиля.
Іван, веселий. - А що?... Найшла коса на камінь!
Хвиля, на дверях. - Хто з нас камінь - не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.
Ваніна, скидає шляпу, жартовливо. - Нахал, неможливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич! (Усі сміються.)
Маруся. Прісько! А ви, Людмило Павлівно, заведіть такого сторожа, як я. (Входить Пріська.) Поклич Махметку й давай обідати. (Пріська вийшла.) В наші часи навіть підлітки, ґімназисти, маючи єдиницю [52] за спряженіє глагола [53] „люблю“ - грають у любов, фліртують і притупляють природну свойому вікові соромливість назавжди... Через це, по мойому, з них у-кінці-кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщині ходити без сторожа не можна!
Хвиля. Ха, ха, ха! Марія Данилівна фанатик безумовної чистоти... Ультрапуританка. (Входить Махметка.)
Ваніна. Ах!
Хвиля. Знайомий? (Іван сміється.)
Ваніна. І несмішно й нерозумно.
Маруся, дає картку Махметці. - Піди в крамницю Шарого і принесеш дві пляшки шампаньского.
Махметка. Раз-два! (Вийшов.)
Маруся. А правда, надежний сторож!
Хвиля. Від такого сторожа теж треба мати сторожа.
Ваніна. Їй-Богу, на той сезон заведу собі Махметку. (Всі сміються.)
ДІЯ II.
Уборна [54] Йвана і Крамарюка.