У пам'яті застрягли лиш поодинокі епізоди: ось бездиханного молодого київського поета цілою делегацією (чоловічим, себто, її складом) вносять у поїзд після чергових «Днів літератури» на провінції, – а бездиханний зненацька, розплющивши одне почервоніле око, як циклоп, безпомильно скеровує його на обкомівську «шестьорку», що впродовж усіх трьох днів ревно була нас обтупувала, ще й наостанці присусідилася пособляти з вантаженням тіл у вагон, – і суворо запитує, ретельно карбуючи слова: «Іване Петровичу! (і запам'ятав же, дивись ти, ім'я-по-батькові!) Звідки тут тхне гімном?» Присутні тамують посмішки, пойменована «шестьорка» й собі пробує підхихикнути, перевести на жарт, але правдолюбний пияк непохитний, він уже збив, «змив» з уст заклепку, з якою від народження ходила кожна радянська людина, – і вперто повторює, раз за разом: «Я питаю вас – звідки тут тхне гімном?…» На тверезу голову тоді такого не вимовлялося – і навіть загальнозвісним стукачам (такі були на кожному курсі) ніхто нізащо не сказав би вголос, що вони стукачі. Втім, і сп'яну далеко не всі наважувались, – либонь, тим я цей епізод і запам'ятала: в тому віці мужчини ще цікавили мене огульно, як вид, – з усіх книжок випливало, що саме вони творять історію, і я терпляче вичікувала, коли ж вони нарешті почнуть її творити, стараючись виловлювати хоч якісь обнадійливі тому прикмети за зливою їхніх п'яних сповідей і мутнооких освідчень (згодом виявлялося, що вони запам'ятовували ті сцени «невдалого залицяння» куди краще, ніж я, й роками гострили мені за спиною ножі святої помсти за отриманого одкоша!). Втім, слухати їхні п'яні бесіди все одно було цікавіше, ніж тверезі: п'яні вони дійсно були талановитіші – шкода тільки, ненадовго, і проміжок талановитості, отого самого ейфоричного підігріву «по третій чарці», коли, за класиком, «в очах сяє, думка думку доганяє» (рій конфеті в кадрі!), з року в рік непомітно стискався, коротшав, танув… Меншало естетики, більшало тьми. Починалися неподобства: упав, побився, обблював… «Чума, чума на ваші дві родини… Зробили з мене харч для хробаків…»
А я й далі – не розуміла (пам'ятаю, як довго, аргументовано й пристрасно пояснювала одному такому «Меркуціо», скільки нашому поколінню належить виповісти не сказаного попередниками, і переконувала його взятися за роман з історії його родини, – що характерно, він мені це навіть пообіцяв, і я йому повірила, і ще не один рік була допитувалася при зустрічах, як посувається праця, – кажу ж, самовпевнена була дівчинка!). Не розуміла – попри те, що лабораторно студіювала, серед іншого, й психіатрію, і вже бачила під час лікарняної практики своїх перших душевнохворих – із таким самим заскленим поглядом і моторошнуватенькою багатозначною посмішечкою «я-вас-усіх-наскрізь-бачу», які в моїх «Меркуціо» з'являлися на стадії, коли доза влитого всередину алкоголю змушувала їх замовкати й підозріло бліднути. Недобрий то погляд і недобра посмішечка – раз угледівши, не забудеш, отож можна було б і впізнати… Але алкоголізм нікому тоді не спадало на гадку пов'язувати з душевними хворобами, – вважалося, що це виключно питання «сили волі», і я теж вважала так само (з усієї медичної літератури запам'ятала лише т. зв. «синдром випередження кола», за яким буцімто можна безпомильно розпізнати алкоголіка: хвороблива нетерплячка на вид невідкоркованої пляшки й роздратування всім, що барить до неї доступ, – проте, скільки пригадую, за нашими «проклятими поетами» нічого подібного не спостерігалося, а все, що не вкладається в знані нам описи, неминуче витискається свідомістю на марґінеси). На ту пору, правда, вже й тусовка починала виказувати перші ознаки занепокоєння, – мовляв, Ікс чи Ігрек «п'є» (так, ніби самі вживали виключно березовий сік!), – і брала ім'ярека під колективну опіку, що на практиці означало – «цьому більше не наливати», плюс контроль за доставкою додому («щоб менти не загребли»). Решта незмінно покладалася на жінку – якщо в Ікса чи Ігрека така була (переважно, треба сказати, знаходилась!). Моя підозра, що Риму ніхто тут будувати не збирається, поступово міцніла до кондиції гіркого розчарування («тю, слабаки!»), – і, дописавши яких три роки ціджений, тлом до тих посиденьок, строфа за строфою, цикл «Нічні метелики» («Повільними пасмами диму невпинно обмотує тиша / Ці скулені постаті й келихів місячну креш, – /І ти ще не знаєш, що вже ні чорта не напишеш, /І ти ще не віриш, що вдосвіта, може, помреш…») та виставивши насамкінець остаточний діагноз («Підем проживати уривки не наших історій – /За цю неготовність із честю прожити свою»), я просто усунулася з цілої тої тусовки, – сказати б, покинула балкон, так і не дочекавшись обіцяної вистави: мовляв, робіть як знаєте – далі мені з вами нецікаво…