Того дня Ірка сиділа вдома і вихаркувала з себе залишки бронхіту, трохи температурила і заходилася у нападах кашлю. Батько був у селі і вже пив тиждень. Ірка все поривалася за ним поїхати, відлупцювати, привезти додому. Мати казала, що їй це набридло, нехай хоча б раз виборсається сам. Ірка не хотіла слухатися, але на заваді її рятівним планам став бронхіт. Вони телефонували йому щоранку, він відповідав, що все нормально, він очуняє, повернеться додому. Звітував, що готує їсти і трохи працює на городі. Контрольні дзвінки до односельців наче засвідчували правдивість його слів, ще не вщент спився. Цього ранку він не відповів телефоном, мати казала, що її це не хвилює, але брехливість цієї позиції підкреслив тиск, що почав лізти вгору, як навіжений, наближаючи матір до гіпертонічного кризу. Вона хвилювалася.
Надвечір зателефонувала сусідка Ганнуся, котра заходила до Сергійовича час від часу з візитами-перевірками, вона повідомила, що в батька сильні судоми, він випорожнюється в ліжку і нікого не впізнає, щось намагається говорити незрозуміле, наче марить. Ганнуся просила терміново приїхати, бо вони не знають, що із ним робити. Власне, вчинила чесно, фактично врятувала сусіда, що не завадило їй походити хатою та винести решту грошей, радіоприймач, повитягати консерви з холодильника та м'ясо з морозилки. Вона вважала, що має на це право. В неї була звичка – прибирати до рук те, що саме до них проситься.
Ірка з мамою не знали, що робити. Ірка не вміла водити авто та й не знала дороги до села, мати знала дорогу, але також не вміла водити, чоловіків поряд не було. Ірка надумала зателефонувати колишньому свекру, але мама висмикнула мобільний з її рук. «Ти що! Те, що ми йому говоримо, це одне, а побачити на власні очі, що там – геть інше. Ми самі не знаємо, що можемо там побачити, а вони після цього не дозволять Катрусі до нас приходити». Ірка лютувала, бо її бісило те, що мати постійно на когось озирається, переважно за схваленням, але вона розуміла, що свекор – людина ненадійна і Катрусю дійсно може до них не пускати.
Ірка чомусь вирішила, що батька розбив інсульт, ледь стримувалася від жалю та безпорадності, думаючи про нього, безпорадного.
Зрештою, знайшлася Оля, донька близького друга Сергійовича. Вона відносно пам'ятала дорогу, бо їздила з батьком та чоловіком на рибалку й користувалася гостинністю Сергійовича.
Отже, вирушили. Ірка постійно кашляла, кашель підсилювали нерви, в мами був тиск 200 на 105, за водія була Оля, дорогу вона наче пам'ятала, а наче й ні. Мама також була не кращим дороговказом. Катаракта, нерви, тиск. Як це буває рано навесні – засутеніло раптово, темрява накривала миттєво – як крилами велетенського птаха з казок. Блукали, кружляли, щось пригадували, помилялися і повертали не туди, куди треба, але – дісталися хати.
У хаті панував жах. Відра наповнені сміттям, що вивалювалося, наче тельбухи з мертвих тварин; якісь харчі на столі, все розкидано, сморід такий стояв, що Оля не змогла відразу зайти, бо її знудило. Вона вибачилася та вибігла надвір подихати свіжим, вологим та холодним, майже колодязним повітрям. Ірка роззиралася. Вся підлога закидана речами, пляшками, харчами, брудним ганчір'ям та ще невідомо чим. Серед бруду валяється порожній гаманець, випатраний, тілесного кольору, і на мить Ірці він видався зґвалтованою в нечистотах дівчиною. Працював обігрівач.
Сергійович лежав на брудному дивані, вкритий ковдрою, нікого не упізнавав, весь у власній сечі. «Тунець у власній сечі», – раптом подумалося Ірці. Очі в нього такі, що важко й переказати. Навіть не очі, а дві світлі дірки, втекли від Сергійовича очі, десь гуляють, можливо, стелею або іншими світами, очі ці – провалля на обличчі. Два висохлих озера. Потім Сергійович ніби упізнав доньку, потягнув до неї руки, вона подумала, що хоче обійняти, схилилася ближче до нього: «Татусику, рідний, тобі краще, ти мене упізнав?» – а він заплакав, почав битися в конвульсіях, наостанок ще й помочився на Ірку. Вона не відразу це збагнула, якось дивно, коли джинси мокнуть не від того, що послабило тебе, а від того, що послабило іншу людину, і це не твоє немовля, а власний батько.
Руки та ноги Сергійовичу скорцюбило так, що вони перетворилася на корінці, і не вірилося в те, що вони можуть тримати Сергійовича та носити його землею. Але та земля не була йому потрібна. Він впав у космічну прострацію, перебував у невагомому для себе стані, у нього відібрало мову, а Ірка ще сподівалася, що, як він побачить її, матір, зітхне з полегшенням, заговорить до них. Але – ні.