— Відшкодуємо.
— Оплатимо витрати!
— Стоп! — у мене з’явилося відчуття, що тепер вони будуть не лише співати, а ще й затанцюють. — Вира[5]?
— Так!!!
В принципі, такий варіант традиції моїм поглядам не суперечив. Але що в них є такого, чого нема в мене? Я сходив досередини за своїм щоденником і почав шурхотіти його сторінками. Побачивши в моїх руках записну книжку, гості помітно засмутилися. Ага, ось такі ми, чорні маги, не злопам’ятні. Доводиться все записувати…
— Ось! — я знайшов потрібну тему. — Згоден на аутентичну кістку з міста Бекмарка!
Гості злякано зіщулилися. Що так? Я ж не кров немовлят прошу!
— З цим нічого не вийде, — дурнувато гигикнув худий, перехопив мій похмурий огляд і налякався уже по-справжньому (добре, якщо не наклав в штани).
— Це не з нашої волі! — заторохкотів карлик. — Рештки зберігалися в запасниках музею природознавства, без спеціальних захисних заходів, навіть без заклять…
Ну, звичайно! Це ж не артефакти, кому вони потрібні. Значить, комусь знадобилися.
— Поцупили?
— Так, — змертвілим голосом підтвердив худий.
Добре хоч так, якщо б кості поховали з якихось дебільних етичних мотивів, дехто би цього не пережив. Чекати, коли накопають нових? Якщо я не помиляюся, місце цього розкопу навіть не в Інгерніці знаходиться.
— Другий варіант: те ж саме з Кейптауера.
Óчки коротуна забігали.
— Це ми можемо, — він підняв голову, на секунду зустрівшись зі мною поглядом, і тут же знову втупився в землю, — але оскільки питання вашого задіяння в ритуалі в Кейптауері — справа майже вирішена, такий відкуп може видатися вам….
— Ошуканством! — закінчив за нього худий.
І чому я все про себе взнаю в останню чергу? Треба з цим щось робити.
Настрою задиратися не було, але відпустити їх без вири означало втратити повагу, а для чорного мага така втрата може дуже погано закінчитися (особливо, коли тут замішані чистильники). Я тицьнув щоденник собі під паху і глибоко замислився. Гм, а виглядає, що є ще одна абищиця, яка їм під силу….
— Остання пропозиція. Зберіть для мене всю (майте на увазі, справді, всю!) доступну інформацію про мого батька.
Вони трохи розгубилися.
— А родичів розпитати не простіше? — обережно уточнив худий.
Ні, зараз хтось точно лишиться без зубів!!! І без вух.
Здається, останній намір яскраво відбився на моєму обличчі, тому що худий зблід і спробував заховатися за своїм менш високим компаньйоном.
— Ми зробимо, містере Тангор! — м’ячиком заплигав карлик. — Не майте жодного сумніву. Дайте нам лише місяць. Місяць!
— Даю, — великодушно дозволив я.
І вони моментально випарувалися, зберігши свої зуби при собі. Ви колись бачили, як карлики бігають?
Я спробував опанувати себе.
Родичів йому подавай! У мене не було бажання пояснювати кожному першому перехожому, що мої родичі мені брешуть, причому, брешуть бездарно. Це так принизливо!
Ну, пробував я з матір’ю переговорити про батька, і почув красиву байку про благородного (!) співробітника «нагляду», який поліг смертю хоробрих при виконанні. Два роки тому така байка пройшла би на ура, а тепер тінь Мессіни Фаулер впевнено розпізнавала ознаки лукавства — відведений набік погляд, суєтливі рухи руками, недоречну в цій темі посмішку — якби вона при цьому ще й смикала кінчик хустки, картина була б завершеною. Та і без допомоги небіжчиці сюжет виглядав дико. Ні, зрозумійте вірно, в житті завжди є місце для мелодрами, але не в НЗАМПІС — потім пояснювальні записки писати замучишся (я ж, здається, не розповідав родині про свою другу роботу?). А тут ще й Хемаліс… Одне до одного.
Напевне, моя мовчанка тоді стала красномовною.
— Ти щось про нього чув? — занепокоїлася було мама?
Ох, мамо, про однаковість показань треба було потурбуватися завчасно!
— Ні, я просто так спитав.
Вона пильно подивилася на мене. Чи то мої таланти в брехні за останні пару років покращилися, чи то спілкування з білими її остаточно зіпсувало — раніше мені не вдалося б обкрутити її навколо пальця так легко. Мама розслабилася і защебетала про щось несуттєве. Я не наполягав — все-одно нема сенсу. Зрозуміти, про що саме вона лукавить, у мене не вийде, простіше почати збирати інформацію з нуля, щоби уникнути упередженого ставлення. Відчував же — треба до шефа Гарліка навідатися! Але коли тут вирвешся?
Я зробив запис у щоденник, і тема пішла в роботу. Тепер зупинити моє бажання все знати не могли ніякі Сили, люди чи прояви стихій.
5
Вира — матеріальна оплата злочину в давні часи, офіційний спосіб відкупитися за вчинене комусь зло.