Тоді Терещенко рішив сам іти до начальника депа. Той стрів його ласкаво.
— А, Терещенко! Мабуть знов прийшов про щось просити?
— А ви чи не вчилися часом у того... як його... у паризького професора, що вмів думки відгадувати?
— Хіба вгадав? — сміявся начальник.
— Вгадали. Бо я, справді, прийшов просити, а про що — тому йдуть пункти.
— Послухаємо, послухаємо.
— От мене тепер призначили на кар'єр.
— Кажи спасибі.
— Та не дуже й є за що.
— Як так?
— Та так. Ви знаєте, що таке — прожити цілий тиждень на паровозі?
— Знаю, знаю, голубчику,— сам колись їздив.
— Та їздити ви їздили, я знаю, але — як ви їздили? По-інженерському, з прохладою: захотів — поїхав, не захотів — не поїхав. А по робочих поїздах так ви й зовсім не бували, а я бував і знаю, ще помічником їздив на них, проклятих, і вони ось де в мене сидять. Та ще паровоз у нас був тоді — унеси ти моє горе на горохове поле. З трьох отих нещасних дощечок на підлозі не ставало тільки двох. Не знаю, як ви, а я думаю, що на голому залізному фартуху[18] спати куди як неспособно. Ну, і мостишся на одній отій дощечці та цілу ніч про те тільки й думаєш, як би з тієї дошки не скотився. Груди коло топки жаряться, а в спину дощ поре. Перевернешся на другий бік — спина висохне, а груди вимокнуть. Ні, за таку роботу мерсі.
— А чого ж ти хочеш? Відмовляєшся від робочого поїзда?
— Та ні...
— Так чого ж тоді тобі треба?
— Та дайте ж мені сказати, нарешті, господи! Я прийшов просити вас, щоби ви дозволили відігнати в кар'єр один товаровий вагон, поставити його там десь на боці, щоби паровозна бригада мала змогу хоч годину-другу переспати в сухому.
Начальник депа задумався. Він бачив смисл в проекті Терещенка й оце обдумував, як би то краще виконати.
— От бачиш, який ти,— казав він,— ніхто не просить вагона, навіть старі машиністи, а ти, такий молодий... Сором. Ти б посоромився.
— Сором тільки красти, а про своє здоров'я дбати не сором. Що ж до старих, то про них нічого й говорити. Я так думаю, що як би начальник депо сказав: з завтрашнього дня кожний з вас по черзі має возити мене з контори до депа на своїй спині, так вони, їй-богу, возили б.
— А ти? Хіба не возив би? — сказав начальник, думаючи своє.
— Та мабуть, що ні.
— Так... Ну, слухай, Терещенку. Мені твоя думка подобалася, але ми зробимо трішки не так. Коли вам там десь ставити вагон — це буде недобре. Вагон без догляду скоро зіпсується. Та й ставити його там ніде, бо запасних ліній нема. А ставити ззаду составу... це паровоз буде за півверсти від вагону, не підходить. А краще ми зробимо так. Скільки в нас робочих составів?
— Чотири.
— Гм... Ну, так нехай при кожнім составі ходить один товаровий вагон для паровозної бригади. Зрозумів?
— Зрозумів. Тепер я бачу, що не дурно на вас казенні гроші трачено, і ви таки щось путнє вигадали.
— А раніше думав, що даремне?
— Та то ж найпропащі гроші, що на інженерів дуть!
Начальник сміявся.
— Ну, то я вже піду,— казав Терещенко. — Жарти набік, і велике вам спасибі, що прийняли на увагу мою раду. Тільки знаєте що?
— А що?
— Нам усім дайте вагони, а Кеслерові не давайте, нехай сам прийде попросить.
Начальник знову розреготався.
— Ну, іди, іди вже.
— Так ви не забудьте розпорядження віддати. А то я вашого брата, начальника, знаю: на словах — як на органах, а до діла — тпру.
— Добре, добре. Слухаю, ваше благородіє...
Таким чином виклопотано було вагони для паровозних бригад. Кеслер не міг цього дарувати: як це не він, старий машиніст, а якийсь молокосос подав таку добру думку начальникові. Але робити було нічого, доводилося користати. з того, що Терещенко виклопотав. А він ще дратує.
— Ну, як, дідусю, вагон у вас теплий?
— Я тобі такий дід, як ти мені онук.
— От вас не навчи, — звертався Терещенко наче до всіх,— так ви й подохнете. І щоби ви без мене робили?
— А ти баба, чи що? То тільки без баби не обійдешся.
— Та я гірше від усякої баби.
І всім було весело.
Скорий був взагалі Терещенко на всякі вигадки. От тепер уже цілий тиждень морочить усім голову, що буде просити собі на паровоз «третє лице».
— Та що ти дурака валяєш? І хто тобі дасть третє лице? Та й де це видано: на робочий поїзд — третє лице? їздили люди яких може п'ятдесят літ удвох, а народився Терещенко, давай трете лице.
— А не дадуть, я й сам візьму, — казав на це Терещенко. Його слухали, сміялися, але ніхто не надавав значіння тим словам. Річ у тім, що на дорогах, які опалюють свої паровози вугіллям, паровозна бригада складається з двох чоловіка — машиніста й помічника; і лише в поїздах особливої важности, наприклад, кур'єрських, де робота дуже напружена, та ще на дорогах з занадто тяжким профілем, на паровоз дасться «третє лице» — кочегар.
І як же сміялися всі, коли нарешті виявилося, що Терещенко хоче просити собі «третє лице», але не кочегара, а «кочегарку»[19].
— Та що ж, матері його хиря, — говорив Терещенко комічно серйозним тоном. — Я людина нежоната, тиждень живеш на паровозі, та ще хоч би на паровозі, — там і не зручно, і ніколи, а то в вагоні. А в мене там таке двохспаліє прилажене, що тільки — ах! От ходімо, подивитесь.
Товариші йшли до вагона, що Терещенко возив із своїм составом. Там, справді, було досить уютно, настільки, очевидно, наскільки взагалі може бути уютно в вагоні.
— Дивись, сатана, чого він тут понаставляв! — сміялися машиністи.
— Та тут тобі й справді з жінкою можна жити.
— А я ж про що кажу? Я ж про те й говорю: усе єсть, тільки жінки нема. Ну, та ладно. Є в мене душенька Машенька, вона мені, будем там говорить, вроді як і жінка.
— Та чи піде ще вона за тобою на паровоз?
— Ого!.. Зі мною вона на край світу піде... коли не буде зайнята на ту ніч.
— А як начальство дізнається, що ти з собою дівчат на паровозі возиш?
— А хто донесе? Хіба ви?
— Ми не ми, а хіба народу мало?.
— А хоч би й так, що з того? Ну, оштрафують на три цілкових, велика штука! За те радости скільки. Та й вам дорогу покажу.
— Нам не треба, у нас законні єсть.
— У законної не той смак: перцю нема.
— От тобі покаже начальство перцю.
Машиністи потолкували об тім, посміялися та й забули — мало чого Терещенко набреше. Але молодому хлопцеві засіло в голову «удрати штуку», і він не кидав тієї думки.
Була ніч.
«На путях» де-не-де поблискували зелені й білі вогники стрілочних ліхтарів. Коло них показувався іноді паровоз і, пихкаючи в небо білою парою, проповзав кудись у тьму, тратив там контури й обертався в якесь безформене страховище. Чулися сигнали стрілочників, свистки составителів[20], відповіді машиністів[21]; десь далеко забився паровоз і давно вже нетерпеливо свистить по восьми разів,— йому треба восьму лінію; але саме почалися маневри з салоном начальника дороги, і путі позагороджувалися. «Зцепщики» підбігали до вагонів, пригнувшися, підскакували під буферами і, йдучи разом з потягом, вичікували моменту, коли можна буде розчепити «упряжні прибори»; от паровоз надавив міцніше, буферні тарілки заскрипіли, — і важкий гак з грюком падає, зачіпаючи запасні ланцюги[22], а зцепщик уже вискочив і свистить остановку, розмахуючи в обидва боки своїм ліхтарем[23]. Паровоз відгукується здалека трьома свистками і, скриплячи, поволі зупиняється потяг. Свисток «наперед», відповідь машиніста, — і знову скриплячи, рухаються вагони. І так цілу ніч.
Десь у темряві чути, як Терещенко міцно лається «на деповських путях»[24]: йому загородили дорогу все тим же салоном начальника дороги.
18
Місце, де єднається тендер з паровозом, прикривається вигнутим залізним листом,— це й єсть «фартух».
19
Тут гра слів. З одного боку «кочегарка» це ніби кочегар жіночого роду (хоч таких і не буває), а з другого — це місце, звідкіля топлять котли на фабриці, а також приміщення для кочегарів.
20
«Составитель» — той, що єднає вагони в один потяг, переставляє поїзди, куди треба, і т. ін.
21
Составителю треба, напр., подати вагон на третю лінію, він свистить тричі. Машиніст маневрового паровоза, чуючи цей сигнал, і собі свистить тричі, це знак, що він почув і зрозумів сигнал; а окрім того, це сигнал стрілочникові, щоб давав третю лінію. Стрілочник у відповідь і собі трубить тричі — дає знак, що почув і зробив.
22
Головний «упряжний прилад» — гак і петля, з'єднані гвинтовим фаркоплем; коли, буває, фаркопль трісне, обережно можна потяг довезти й на запасних ланцюгах.
23
Три свистки — сигнал остановки; а для ока — махання днем прапорцем, а ввечері — ліхтарем в обидва боки.