А скінчиться пустиня зі своїми страшними пісками та спекою, — почнуться солончаки, «сор» по киргизькому. Білою-білою сіллю укривається земля,— кінь іде, так і сліду не видко. А в дощ сіль розпускається, і цілий степ стає багном, зав'язнути можна.
Землі ж, способної до хліборобства, дуже-дуже мало в киргизів; так хіба де-небудь озерце невеличке, або річечка тече в ярку, то, дивись, і деревце яке виросте й травиця на світ божий вигляне; а то все тільки самий полин по степу колихається та ще трави «сольник» та «солянка», що на солоній землі ростуть: червоні вони такі, неначе виросли з кров'ю политої землі. Та киргизи й не беруться до хліборобства, це в них за посліднє діло вважається, і в «ігенчі», себто в хлібороби йде уже тільки той, хто прожився зовсім, або в кого розбійники угнали всю скотину, ограбували все до ниточки. І не дивно: дуже вже трудно достається хліб киргизові, далеко трудніше, ніж у нас. Нам треба тільки виорати землю гарненько та засіяти, не лінуючись, а киргизові того мало, йому треба перекопати все поле канавами («арик» у них називається канава), напустити туди води з ближчої річки, та не раз, не два, аж поки земля пересякне водою,—і тоді вже тільки сіяти. А там, дивись, розлилася від дощів річка, прорвала заставу в головному «арику»,— і пішли хвилі на поле, знищуючи в одну годину все, над чим бідний киргиз працював невтомно цілі місяці. Та й мало хіба ще чого може статись із засівом? От тому киргизи й не дуже ходять біля хліборобства, а все більше скотину розводять: коней, овець, верблюдів, кіз, найбільше — овець. І такі жирні, важкі барани в них, здоровенні: діти навіть на них верхи їздять. А перед у стаді завжди ведуть кози. Часто зимою трапляється, що побіжить легка коза по замерзлій річці — й нічого їй, а як сунуть важенні барани за нею,— тисячами цілими тонуть та гинуть під кригою.
Та й з скотиною небагато краще, ніж з хліборобством. Цілий рік вона не знає, що таке хлів, загорода, і ніхто за нею не дивиться. Найде яка пошесть,— і старцем завтра встає той, хто ліг сьогодні багатирем. Киргизи не запасають сіна на зиму, і скотина сама себе повинна годувати. От вона й годує, розкопуючи сніг ногами. Киргизи так роблять: поперед пускають на пашу коней, бо коні зривають верхів'я трави; потім верблюдів, котрі з'їдають середину; і нарешті вже овець,— вони вже замалим не з коренем виривають усе. І біда-біда, як настане ожеледь («джут», як вони взивають): скотина не зможе пробити товстої криги, голод мучить її,— і цілими тисячами гинуть коні, вівці і все багацтво киргиза.
А то, буває, навалить снігу на аршин, підійметься хуртовина-низовка,—і жене страшенний вітер вздовж степу скотину,— аж казиться, бідна, від жаху; мчаться тисячами з диким проханням, з жалібним меканням, і кидаються в яруги, в ополонки озер.
Багато бід та нещастя валиться на бідного киргиза та на його майно в степу. Але все ж між ними бувають страшенні багачі — числом голів скотини. Вони іноді самі навіть не знають, скільки тисяч голів у них у степу випасається. Та й те сказати: багатому, як уже не як, а все ж трудніше збідніти, ніж бідному забагатіти. А до того ще такі звичаї існують у киргизів: багатий віддає де-що із скотини бідному на харч; той повинен ходити за скотиною, берегти її; що приплодиться, він бере собі, але за те на випадок пошести, або другої болісти — він уже з кожі повинен вилізти, а віддати те, що йому було доручене колись. І виходить так, що в багатого скотина ані падає, ані хуртовина її не замітає, ані в яри не провалюється, — гуляє собі та росте в степу.
От такий жив колись, давно вже, один киргиз, на прізвище Бекмембет. Багато тисяч овець ходило в нього по степу, самих дійних кобил було дві тисячі, і вони давали йому своє молоко на «кумис» (це особливо заквашене молоко, найулюбленіше питво киргиза). На багато-багато десятків верстов навколо можна було бачити скотину, помічену «тамгою» Бекмембетовою[43].
Сам Бекмембет був, як то називається в киргизів, «біла кістка», себто дворянин киргизький; уважав себе нащадком самого Чин-гиз-хана, страшного татарського завойовника. Жив Бекмембет, як і всі киргизи, серед степу; біля нього розташовувались цілими десятками родичі, сродники, так що разом з кибитками жінок його та слуг — «теленгутів» по-киргизькому — виходив чималий хутір-аул. А кибитка — це й єсть киргизька хата. Робиться вона з жердки аршинів у півтора заввишки, а до цих жердин прив'язують бичівками з верблюжого волосу зігнуті хворостини, що йдуть і за стелю й за покрівлю разом. Потім усю отаку кибитку обвивають кошмами — це таке товсте сукно, котре киргизи сами валяють з овечої шерсти; зоставляють маленьку дірочку вгорі, щоб дим виходив, — от тобі й хата готова. А обридло киргизові сидіти на одному місці, виїв товар усю траву навколо, — в десять хвилин розібрано кибитку, нав'ючено добро на верблюдів, — пішов киргиз знову степом шукати доброго місця для аула.
Цей Бекмембет, про якого річ іде, змолоду мав чотири жінки, — це їм дозволяється законом (киргизи кажуть про себе, що вони мусульмани, як і турки). Але старша жінка Бекмембетова — золото, мабуть, була — так наструнчила свого чоловіка, так хитро та зручно повела все, що той повернув усіх жінок у робітниці, а сам почав жити тільки з тією старшою, що звали її Каліпа. Дітей у нього було багато, але всі перемерли, зостався один тільки син, на прізвище Балумбай.
Та й дитина вродилася! Увесь, як єсть, у матір удався та ще й кращий був. Щоб він пройшов мимо собаки та не штовхнув її ногою, так це й не він буде. А що вже бідній птиці та вівцям від нього доставалося, так і не розказати всього. Візьме, було, баранчика маленького, повісить його за задні ноги вниз головою, та й слухає, як воно, бідненьке, кричить, а сам регоче-заливається, аж за боки береться. Отаке дитинча було.
Недалеко від Бекмембетового аулу кочував один бідний чоловічок, киргиз теж, на прізвище Агеділ. Цей Агеділ великий приятель був Бекмембетові: вони навіть побраталися колись, обнявшися через шаблю, після чого вже називали один одного «тамир». Не раз Агеділ вирятовував свого «тамира» з біди неминучої, не раз ставав йому в великій пригоді; та й Бекмембет поважав свого побратима, навіть сина його Джума-Галі, ровесника своєму Балумбаєві, взяв до себе, а потім і усиновив його. Це часто робиться в киргизів; закликають свідків і при них дають баранячу кістку тому, кого хотять усиновити. Той, держачи її в руках, повинен обгризти,— от і все. Після смерти батька такий син теж має право на спадщину, хоч і на меншу частину, ніж рідні діти. Коли трапляється, що хотять одв'язатись від названого сина, то при тому ще менше турбації: треба йому дати тільки коня для від'їзду, — і він може собі забиратись на всі чотири вітри.
Тиха й покірна дитина був цей Джума-Галі. Ніколи не скаже слова поперек, всякому догодить, та все так непомітно, любо. Сидить собі в кибитці, що-не-будь майструє, пісеньку мугиче, Тихо-тихо навколо в степу. Пара від землі підіймається, лоша десь вдалечині заірже, матери шукаючи, а ще далі в небесах, із тихим клекотом, пливе могутній орел. Нараз налетить Балумбай, — і крик, і галас! Джума-Галі зараз за вухо, роботу його понівечить, поб'є й викине геть та й самого вижене на сонце й шапки не дасть. А спека влітку стоїть там велика, голову киргизи бриють догола. І плаче, було, бідний Джума-Галі, гіркими сльозами плаче...
Дуже любив Джума Галі свого батька, хоч і рідко з ним бачився. Здалека, було, примітить свого «аке» (отець), кинеться до нього, лащиться й притуляється ніжно, а на очах слізки блищать... От захотілося раз Джума-Галі порадувати чим-небудь свого батька. Думав він, думав, і надумав нарешті — сплести йому невеличкий килим із різних лоскутків, щоб було чим скриню покривати. Хоч це в киргизів звичайно жінки роблять, але такий уже Джума-Галі вдався, що знав усі жіноцькі роботи. От і взявся він за той коц. Випрохав у Каліпи різних лоскутків, зелених і червоних стрічок, виплітав, обшивав краї жовтеньким шнурком, приладжував, прострочував і все думав, любуючися своєю працею — який то радий буде батько, коли матиме такий дарунок від сина. А що вже Балумбая того берігся, так уже й не казати! Як ото рибка срібляста кидається на дно, коли сплеснеш ненароком водою, так і бідага Джума-Галі ховався від свого злого товариша. Та на біду не встерігся.
43
Кожний киргизький рід (усі киргизи діляться на роди) має осібний знак для своїх стад, і цей знак узивається «тамга»; він кладеться з лівої сторони; найбільше тамгують коней та верблюдів; вівцям та рогатій скотині не випалюють тамг, а нарізають вухо.