Бо що, як не «рука якогось потворного велетня», могло зацідити тебе в щелепу так, що ти юшкою вмився, коли вся твоя увага була зосереджена на любій розмові з каштеляновою дочкою? Тут ідеться про речі не цього світу, і варто пригадати, як однієї ночі 1541 року, коли Іньїґо де Лойола спав, демон хотів його задушити, — так розповідається в розділі IX книги V його «Житія», — й він тоді зазнав такого відчуття, ніби людська рука здавила йому горлянку, не даючи ні вдихнути повітря, ні «промовити найсвятіше ім’я Ісуса». Або пригадаймо ту іншу подію, про яку розповів брат Хуан Пауло Ріваденейрі і яку той включив до того самого розділу своєї книжки, там ідеться про те, як він «за своїм звичаєм спав однієї ночі» під покоями Лойоли й, несподівано прокинувшись, почув удари бичем і кулаком, що сипалися на отця, і почув також, як отець стогне і скрикує. Підхопившись на ноги й забігши до його спальні, брат Хуан Пауло побачив, що отець сидить у ліжку, обіймаючи ковдру, і запитав у нього: «Що тут сталося, отче, чому я чув такі дивні звуки й бачу вас тепер у такій позі?» «А що тобі вчулося?» — запитав його той. Брат Хуан Пауло про все йому розповів, а отець лише сказав: «Іди-но спати».
Отже, в таких випадках ідеться про речі не від цього світу, і щоб вилікувати їхні наслідки, вистачає Ф’єрабрасового бальзаму. Та, на жаль, він корисний лише для рицарів, і ви вже могли в цьому переконатися, побачивши, як він подіяв на Санчо.
Незабаром по тому Дон Кіхота пощастило переконати, що він перебув ніч у корчмі, а не в замку: для цього вистачило одного корчмаревого слова, і це вкотре засвідчило, наскільки розважним був він у своєму божевіллі. Але навіть тоді він, зберігаючи вірність рицарському звичаю, відмовився заплатити за нічліг, і за це кілька лобуряк спіймали Санчо, кинули його на хазяйську ковдру й почали високо на ній підкидати. Після цього співчутлива й побожна Маріторна почастувала його вином, нехай їй заплатить за це Бог, адже вона виявила великодушність і щедрість. Вона багато любила, хоч і по-своєму, як і всі, а за це їй можна пробачити розваги з погоничами, бо, зрештою, вона це робила від щирої доброти серця.
Повірте, що щедра астурійська дівчина більше прагнула дарувати втіху, ніж одержувати її, і коли віддавалася, то, як це трапляється з багатьма Маріторнами, робила це для того, щоби позбавити чоловіків надмірних страждань. Вона прагнула очистити погоничів від хоті, яка туманила й забруднювала їм уяву, і зробити їх придатнішими для праці. «А дівка то була така, — пише Сервантес, — що вже як кому пообіцяє, то слово своє неодмінно справдить, хоч би вона його десь у темному лісі без жодних свідків давала, бо, бачите, дуже своїм шляхтянством чванилась». Вона давала
хоч і не читала Камоенса, в чиїх «Лузіадах» подається ця філософська сентенція (IX, 76). І завдяки своїй некорисливій щедрості, не прагнучи до пороку й не вдаючи манірну невинність, ця астурійська дівчина ввійшла в безсмертя. Вона жила по той бік невинності й по той бік порочності, яку породжує її втрата.
Повірте мені: у цій книжці мало можна знайти уривків, які були б цнотливішими за цей. Маріторна не належала до тих дівчат, які, щоби не працювати або з чиєїсь вини, торгують своїм тілом, не була вона й розпусницею, яка зачаровує чоловіків, розпалюючи в них хіть, аби звести їх із правильного шляху й відвернути їм увагу від праці; вона чиста й розважлива служниця заїзду, яка працює, і служить, і полегшує життя подорожнім, знімаючи з них напругу, щоб їм було легше й приємніше продовжити свої мандри. Вона не розпалює бажання, а, навпаки, гасить ті, що їх розпалили інші жінки, наділені меншою щедрістю, або ж ті, що виникли від надуживання плотськими розвагами. І, повірте, коли ми говоримо про гріховність, то набагато гріховніше просто розпалювати бажання, маючи собі на меті саме розпалювати їх, як це робить кокетка, а не гасити ті з них, які розпалила інша. Маріторна грішить не з неробства й хоті, і не з розбещеності: тобто вона грішить ледь-ледь. Вона не намагається жити не працюючи, не намагається зваблювати чоловіків. Під її грубою нечистотою ховається чисте дно.
Вона по-доброму повелася з Санчо, який поїхав із корчми дуже втішений тим, що йому не довелося платити.