Гай Сергійович Шайба катав по чавунній підлозі руду і мало не всміхався, але не настав ще час усміхатися. Бо коли Гай Сергійович Шайба повісив бляху на цвяшок, до нього підійшов старий Кронь, «нічний сторож», і покликав його в контору. У конторі було порожньо і товариші всі вже повиходили з заводу — сутеніло, — і в контору ввійшов корнет Кронь з чотирма салдатами. Сутеніло, і корнет Кронь повів Гая Сергійовича під стінку повітродувки розстрілювати, — завтра мало бути повстання — це з'ясував корнет Кронь з допомогою «нічного сторожа», старого Кроня.
Коло першого кавпера Гай Сергійович Шайба, що йшов попереду всіх, обміркував, як можна втекти у лісі газоочисних труб і кавперів. Отже, він зігнувся — і в ту ж мить старий Кронь оперезав його поверх рук ременем. Салдатські руки підхопили ремінь і затягли його на спині Гая Сергійовича Шайби.
Як пахне газок! Як шерестить під ногами кокс! І дикучий несамовитий свист запав у вуха, як ватою прочищаючи слух, лоскочучи тіло, зашиваючись під шкуру — випуск чавуна. Чавун! Чавун!
Гай Сергійович Шайба зрозумів, що він помре як майстер ливарного цеху, старий майстер вагранник. Був голод, і робітники одливали сковороди, чавунки, робили запалки й міняли на хліб. Але він, старий майстер, щодня, ні на мить не спізнившися, приходив у цех, роздивлявся на чавунні цурпалки і командував коло вагранки. Він був знаменитий майстер — це про нього зложилась легенда з одливкою. Ще давно, перед війною, його звільнили з заводу за неблагонадійність. Цех став, одливка не виходила. Інженери, майстрі і директор прийшли в цех і наглядали за формами, за чавуном, за температурою, за шихтою. Одна одливка за другою провалювалась. Цех став — і назавтра знову з уклонами й чемними словами покликали майстра.
Крізь дикучий несамовитий свист громадянської війни, через голод і холод старий майстер стояв над вагранкою. Кінець кінцем, жінка його не стерпіла і стала віддаватись салдатам за мірку картоплі. Але старий майстер не знав і не хотів знати про це. Щоранку він приходив у цех, роздивлявся цурпалки чавуну, бракував, визначав шихту і командував над вагранкою.
І от одного дня випало так, що в цехові ніхто не схотів робити. Він сам вибрав чавун, загрузив шихту і став угорі над вічком. Коли ж чавун був готовий, він кинувся вниз у вогненне молоко.
Недовго стояли робітники, як закостеніли. Треба було поховати старого майстра. Вони зробили з дощок і глини форму людського тіла, підвели ківш, узяли чавун і одлили чавунного майстра. Коли прохололо чавунне тіло, вони одвезли його на цвинтар і поставили на могилі.
Гай Сергійович Шайба отямивсь крізь дикучий несамовитий свист, коли випускали чавун. Свист умер, а він усе ще був живий.
По краснозадому мерзавцу па-аль...
Десь, з-поза далеких меж газового запаху і шересту коксового, зародився голос Кроня. Високі тополі за заводським муром вросли в огненне вікно неба. Голос Кронів умер, а Гай Сергійович Шайба все ще був живий. Завтра має бути повстання, а він через химерний, ідіотський випадок має умерти сьогодні. Невідповідність була така разюча, така неймовірна, що Гай Сергійович Шайба не витримав. Він стиха засміявся, стоячи коло стіни повітродувки. Було поночі — хто сміє сміятись — схопився Кронь і кинувся повертати до себе салдатів, вдивляючись їм у зуби. Але їм зуби не сміялись, а цокотіли — од свічок ходором ходили колосальні тіні по землі.
По краснозадому мерзавцу па-аль... — затремтів Кронів голос. Салдати повернулися до стінки. Пахло газом, і шерестів кокс під чобітьми. Коло стінки вже нікого не було.
IV
Ось іду по рейці і хитаюсь.
Чи дійду до краю, чи впаду.
Ліс ліворуч, мов зелений заєць.
Задивився на мою ходу.
Скільки днів любилося з ночами,
Пропадало вранці у вікні.
Скільки птиць летіло над полями.
Не верталося до мене уві сні.
Десь далеко одинокий коник
Пісню травам і лісами згадав.
Наче гасне дерев'яний дзвоник.
Наче стань і падає вода.
Я іду по рейці і хитаюсь.
Чи дійду до віку, чи впаду.