— Ітане! — заголосила Мама.
Я шалено загавкав, забувши про фліп. Тато сунув руку у вогонь, схопив Ітана, витяг його і покачав по снігу.
— О Боже мій, Боже мій… — схлипувала мама.
Ітан лежав на спині в снігу із заплющеними очима.
— Ти як, синку? Синку! Як ти? — питав Тато.
— Нога… — промовив хлопець, кашляючи.
Я чув запах обпаленого тіла. Обличчя в Ітана почорніло, з нього сочилася рідина. Я пробився до Ітана з фліпом у зубах, відчуваючи його гострий біль і бажаючи допомогти.
— Відійди, Бейлі, — сказав Тато.
Хлопчик розплющив очі й кволо всміхнувся до мене.
— Та ні, нічого, це добре. Хороший собака, Бейлі, фліп спіймав. Хороший собака.
Я помахав хвостом. Він простягнув руку й погладив мене по голові, а я виплюнув фліп, який, правду кажучи, був не дуже смачний. Другу руку він тулив до грудей, із неї текла кров.
Почали приїжджати великі й малі машини, що моргали фарами. До будинку підбігли люди й заходилися поливати його з великих шлангів. Хтось виніс ліжко, поклав туди хлопчика й поніс до кузова якогось авто. Я спробував пролізти за Ітаном, але чоловік, який стояв біля дверей, мене відштовхнув.
— Вибач, не можна! — сказав він.
— Лишайся, Бейлі, все гаразд, — сказав хлопчик.
Що таке «лишайся», я знав, і ця команда мені не подобалася найдужче з усіх. Ітану було боляче, я хотів бути з ним.
— Можна мені? — спитала Мама.
— Звичайно. Дайте-но я вам допоможу, — відповів чоловік.
Мама залізла в кузов.
— Усе гаразд, Бейлі, — сказала мама Челсі, яка щойно підійшла, і Мама подивилася на неї.
— Лоро! Ти зможеш подбати про Бейлі?
— Звичайно.
Мати Челсі взяла мене за нашийник. Руки в неї пахли Принцесою. А ось рука Тата пахла вогнем, і я розумів, що йому теж боляче. Він сів у машину з Мамою і хлопцем.
На вулицю вибігли майже всі люди району, але собак не було. Машина проїхала геть, і я сумно гавкнув їй услід. Ну як я міг бути певним, що в хлопчика все буде гаразд? Йому ж потрібен я!
Мати Челсі стояла збоку й тримала мене. Я відчував, наче вона дещо непевна, що робити. Більшість сусідів зібралися на вулиці, а вона стояла найближче до будинку, й тепер усі поводилися так, наче очікували, що вона тут і залишиться, а не піде до своїх.
— Безперечно, це був підпал, — сказав один із чоловіків до жінки, в якої на поясі був пістолет. Я дізнався, що люди, які так одягнені, звуться поліцейськими. — І кущі, і ялинка загорілися одночасно. Багато місць займання, багато займистої речовини. Господарі дивом урятувалися.
— Лейтенанте, погляньте сюди! — вигукнув інший чоловік, у якого теж був пістолет. Тимчасом люди в гумовому одязі були без зброї та продовжували поливати будинок водою.
Мати Челсі, вагаючись, теж підійшла подивитися. То був черевик Тодда. Я винувато відвернувся, сподіваючись, що на мене не звернуть увагу.
— Тут у мене кросівок… Погляньте, на ньому кров, — сказав чоловік і підсвітив сніг ліхтариком.
— Хлопчик, мабуть, порізався, стрибаючи з вікна, — зауважив хтось інший.
— Так, отам, але не тут. Тут у мене собачі сліди й цей черевик.
Я здригнувся, коли сказали про собаку. Жінка з пістолетом дістала ліхтарик і посвітила на сніг.
— Оце так! — промовила вона.
— Кров! — сказав ще хтось.
— Добре, то ви удвох простежте, куди ведуть сліди, гаразд? Давайте обгородимо місце. Сержанте!
— Так, мем, — сказав чоловік, підходячи до всіх.
— Тут кривавий слід. Нам треба з усіх боків обгородити його на вісім футів[4]. Перекрийте рух на вулиці й скажіть усім відійти.
Жінка стояла там, а мати Челсі раптом схилилася й звернула на мене увагу.
— Ти як, Бейлі? — спитала вона й погладила мене.
Я помахав хвостом.
Вона раптом припинила мене гладити й стала роздивлятися свою руку.
— Мем, ви живете тут? — спитала поліцейська з пістолетом у матері Челсі.
— Ні, а собака — так.
— Чи не можна вас попросити… Ну, зачекати… Ви ж сусідка?
— Я мешкаю за два будинки звідси.
— Ви сьогодні тут нікого не бачили, будь-кого?
— Ні, я спала.
— Гаразд. Ви не могли б підійти туди, до інших? Якщо вам холодно, то, будь ласка, залиште свої контакти й можете йти додому.
— Так, але… — промовила мама Челсі.
— Що?
— Не могли б ви подивитися на Бейлі? У нього, здається, кров.
Я помахав хвостом.
— Звичайно, — сказала жінка. — Він не агресивний?
— Ні, що ви!
Жінка схилилася до мене.