Емі поставила свій обід на столик у дворі, і ось тоді Кеммі й захотів встати. Він підійшов туди, де сиділа Емі, і важко ліг біля її ніг, неначе його опосіли такі турботи, що допоможе йому лише шматочок її бутерброда з шинкою. Прийшла ще якась жінка й підсіла до Емі.
— Привіт, Майє, — сказала Емі.
Майя мала темне волосся й темні очі, і, як на жінку, була дуже висока, із сильними на вигляд руками. Її штани трохи пахли котами. Вона сіла, відкрила маленьку коробочку й почала наминати звідти щось гостре.
— Привіт, Емі. Привіт, Еллі.
«А з Кеммі вона не привіталася», — гордо відзначила я. Я підсіла до незнайомки, і вона погладила мене своєю запашною рукою. Я вчула мило й пряні помідори.
— Ну як, папери твої пішли? — спитала Емі.
— Тьху-тьху-тьху, — сказала Майя.
Я лягла й стала гризти гумову кісточку, щоб Майя зрозуміла, що мені так цікаво й весело, що відволікти мене від забави можна тільки невеликим перекусом.
— Бідолашна Еллі. Вона так заплутається, — сказала Емі.
Я підвела голову. Їсти?
— А ти певна, що справді хочеш за це взятися? — спитала Емі.
Майя зітхнула.
— Розумію, це буде важко, а що легко? Я вже дійшла до такого, що кожного дня все одне й те саме. Мені б хотілося спробувати щось новеньке, хоч раз за кілька років іншим позайматися. Слухай, хочеш тако? Моя мама робила — дуже смачні!
— Ні, дякую.
Я сіла. Тако? Я хочу тако!
Майя загорнула свій обід, наче мене й близько поряд не було.
— Ви, собачники, усі в такій гарній формі. Мені завжди так важко скидати вагу… ти як гадаєш, у мене вийде?
— Що? Та ну що ти, у тебе й так все гаразд! Ти ж хіба нормативи не складала?
— Як не скласти, — сказала Майя.
— Ну, то чого ж, — сказала Емі. — Тобто якщо хочеш зі мною бігати, то я зазвичай після роботи ходжу, але я не сумніваюся, в тебе все чудово вийде.
Я відчула в Майї невелику схвильованість.
— Сподіваюся, — сказала вона. — Зовсім не хотілося б підвести Еллі.
Я вирішила, що хай скільки разів вони називають моє ім’я, нічим їстівним ця розмова не закінчиться. Зітхнувши, я розляглася на осонні й замислилася, коли ж повернеться Джейкоб.
Розділ 21
Майя була рада й схвильована, коли одного дня взяла мене кататися.
— Ми будемо працювати разом. Правда, гарно, Еллі? Ти більше не спатимеш у клітці. Я тобі ліжко купила, спатимеш у моїй кімнаті.
З її мови я вловила: «Еллі», «клітка», «ліжко», «кімната». Було геть нічого не зрозуміло, зате приємно висовувати ніс із вікна та нюхати щось нове, а не тільки Кеммі й Джипсі.
Майя поставила машину біля маленького будиночка, де, як я зрозуміла, щойно ми переступили поріг, вона мешкала: там усюди стояв її запах, а також, на моє розчарування, пахло котами. Я оглянула помешкання, яке було менше за квартиру Джейкоба, й моментально наткнулася на руду кішку, яка сиділа на стільці біля столу.
Вона холодним оком подивилася на мене, а коли я підійшла, замахала хвостом, відкрила рот і тихо, майже безшумно, засичала.
— Стелло, будь чемна. Це Стелла. Стелло, це Еллі. Вона тепер тут теж живе.
Стелла байдуже позіхнула. У кутку ворухнулося щось сіре, привернувши мою увагу.
— Дзінь-Дзінь[6]? Це Дзінька, вона соромиться.
Ще одна кішка? Я пішла за жінкою до спальні, де походжав ще один кіт — здоровенний, чорно-бурий. Він понюхав мене. З його рота пахло рибою.
— А це — Еммет.
Стелла, Дзінь-Дзінь і Еммет. Ну навіщо одній жінці аж троє котів?
Дзінька ховалася під ліжком, гадаючи, що там я її не внюхаю. Еммет пішов за мною на кухню й із цікавістю зазирав у миску, куди Майя насипала мені їсти, а потім підняв голову й пішов геть, наче йому було байдуже, що я зараз їстиму, а він ні. Стелла, не моргаючи, дивилася на мене зі свого стільця.
Після їди Майя випустила мене у свій крихітний дворик, не позначений жодним собакою. Я зробила свої справи з гідністю, свідома того, що принаймні частина місцевих котів спостерігає за мною.
— Хороша дівчинка, Еллі, — втішилася Майя. Очевидно, вона була з тих, які неабияк радіють, коли бачать, що ти мочишся у дворі.
Майя зробила обід собі — пахнув він смачно, і це привернуло увагу Стелли, яка плигнула просто на стіл і стала там танцювати, як погана кішка! Майя нічого їй не сказала. Мабуть, тому що відчувала: коти — створіння безглузді й навчанню не піддаються.
Після обіду ми пішли гуляти на повідці. У дворах було багато людей, з них чимало — діти, і від того я не знала, що робити. Я кілька тижнів сиділа без роботи, в мене всі м’язи були напружені: я хотіла бігати, знаходити, рятувати.