Я міг би втопити хлопчика, а мавра взяти з собою, але покластись на мавра не можна було ні в якому разі. Коли він відплив, я обернувся до хлопчика, якого звали Ксурі, й сказав йому:
— Ксурі, якщо ти будеш держатись мене, я зроблю з тебе значну людину, а коли ти не погладиш свого обличчя на знак вірності мені (тобто не присягнешся бородою Магомета та його батька), то я й тебе кину в море.
Хлопчик усміхнувся, дивлячись мені просто в вічі, й відповів так щиро, що я не міг йому не повірити. Він заприсягнувся не зраджувати мене і їхати зі мною хоч на край світу.
Поки мавр не зник з моїх очей, я прямував у відкрите море, часом проти вітру, щоб про нас думали, ніби ми йдемо до Гібралтарської протоки (як, очевидно, подумала б кожна розумна людина). Хто ж бо справді міг припустити, що ми попливемо на південь, до тих варварських берегів, де цілі юрби негрів на своїх човнах оточили і вбили б нас, де, як тільки ми ступили б на землю, нас пожерли б хижі звірі або ще безжальніші дикі істоти в образі людському?
Але, як тільки почало смеркати, я змінив курс і став керувати на південь, ухиляючись трохи на схід, щоб не дуже віддалятись від берега. Завдяки досить свіжому вітрові й спокійному морю ми йшли так добре, що другого дня о третій годині, коли вперше перед нами показалась земля, опинились не менше як за півтораста миль на південь від Сале, далеко за кордонами володінь марокканського султана й усіх інших тамтешніх володарів, бо ми не бачили жодної людини.
Я набрався такого страху у маврів і так боявся знову потрапити їм до рук, що не хотів ні спинятись, ні приставати до берега, ні кидати якір. Вітер був сприятливий п'ять днів, після чого змінився й подув на південь. За моїми міркуваннями, якщо за нами й гнались, то, не здогнавши до цього часу, мусили відмовитись від погони Отже, я зважився підійти до берега й кинув якір у гирлі якоїсь маленької річки. Що це була за річка, де саме вона протікає, в якій країні, у якого племені й під якою широтою — я не знав. Я не бачив і не хотів бачити людей; мені треба було тільки добути прісної води. Ми ввійшли в бухту надвечір і вирішили смерком добутись уплав де берега й оглянути місцевість. Та як тільки стемніло, ми почули з берега такі жахливі звуки, такий шалений рев, гавкання та виття диких звірів, що бідний хлопчик мало не вмер від страху й почав благати мене не сходити на берег, доки не розвидниться.
— Гаразд, Ксурі, — відповів я йому, — але вдень ми, може, побачимо людей, від яких нам доведеться ще гірше, ніж від левів.
— А ми стріляй рушниця, — сказав він, сміючись, — вони тікай.
Такої англійської мови Ксурі навчився, розмовляючи з невільниками-англійцями. Я був радий, що бачу хлопчика веселим і, щоб підтримати в ньому бадьорість, дав йому склянку вина з хазяйської скриньки. Його порада, зрештою, була непогана, і я погодився. Ми кинули якір і простояли всю ніч тихо. Кажу «тихо» тому, що ми зовсім не спали, бо години через дві-три після того, як ми кинули якір, на березі з'явились величезні тварини (ми не знали, як вони звуться) різних порід. Вони підходили до самої води, кидалися в неї, плескались і бурхались, бажаючи, як видно, відсвіжитись, і при тому так гидко верещали, ревли та вили, як я не чув ніколи.
Ксурі був страшенно переляканий, так само, як і я, але обидва ми ще більше перелякались, коли почули, що одно з цих страховищ пливе до нашого баркаса. Ми не бачили його, але з того, як воно відсапувалось та пирхало, могли зробити висновок, що це була люта тварина величезного розміру. Ксурі твердив, що це лев. Можливо, так воно й було; бідний хлопчик кричав, щоб ми підняли якір і пливли звідси.
— Ні, Ксурі, - сказав я, — ми тільки попустимо наш канат з буєм і відійдемо далі в море. Вони не зможуть погнатись туди за нами.
Тільки-но я сказав це, як побачив невідомого звіра на відстані довжини двох весел від баркаса, і це, сказати правду, вразило мене. Я зразу ж кинувся в каюту і, принісши рушницю, вистрелив у нього, після чого звір повернув назад і поплив до берега.
Не можна описати, який страшенний рев на виття розляглось на березі й далі на суходолі, після того як пролунав мій постріл. Мені це дало деяку підставу гадати, що ці тварини ніколи раніше не чули такого звуку. Я переконався, що нам нема чого й думати висідати на берег уночі, а чи можна буде висісти вдень — це було вже інше питання. Потрапити до рук дикунів було так само погано, як і потрапити в пазури левів або тигрів; принаймні небезпека від цього була для нас не менша.
Так чи так, тут чи в іншому місці, а нам треба було зійти на берег по воду, бо у нас на баркасі її не було вже ні пінти. А коли й де висідати — було нове питання. Ксурі сказав, що, коли я пущу його з глеком на берег, він знайде воду й принесе мені. Я спитав його, чому піде він, а не я, і чому б йому не лишитись у баркасі. Хлопчик відповів з такою щирістю, що я полюбив його назавжди. Він сказав: