Выбрать главу
Не май ніжності до людей: люди так легко гинуть Або, покривджені, просять допомоги у тебе.
Не дивися в озера минулого: іржею покриті, Інше покажуть обличчя, ніж ти сподівався.
7
Хто про історію мовить, той завжди безпечний. Проти нього свідчити не встануть померлі.
Які захочеш можеш приписати їм вчинки, Їхньою відповіддю завжди буде мовчання.
З глибу ночі зринає їхнє порожнє обличчя. Надаси йому рис таких, яких тобі треба.
Гордий від влади над людьми, що давно померли, Змінюй минуле на власну, кращу подобу.
8
Сміх, що постає з поваги до правди, Є сміхом, яким сміються вороги народу.
Вік сатири закінчився. Не будемо більше Підступною мовою сміятися з невдалих монархів.
Суворі, як і належить будівничим справи, Дозволимо собі хіба що улесливу жартівливість.
З устами стиснутими, розумові покірні, Вступаймо обережно в еру визволеного вогню.

Нью Йорк, 1946

Щастя

Яке тепле світло! З рожевої затоки Ялини щогл, відпочинок линв В імлі світанку. Там, де у води моря Впадає струмінь, при містку, звучання флейти. Далі, під аркою давніх руїн Видно маленькі постаті, Одна має червону хустку. Ще дерева, Гори і вежі ранкової пори.

Вашингтон, 1948

Не більше

Повинен буду розповісти колись, як змінив Думку про поезію і як сталося, Що вважаюся нині одним із багатьох Торговців і ремісників японського королівства, Які складають вірші про цвітіння вишні, Про хризантеми та місячну повню.
Коли б я міг венеційських куртизанок Описати, як вони в дворику гілкою дражнять павича, І з тканини єдвабної, перлової пов’язки Вилущити важкі груди, червону Смужку на животі від застібнутої сукні, Так, принаймні, як бачив шкіпер галеонів, Що прибули того ранку з покладами золота; І коли б одночасно я міг їхні бідні кості На цвинтарі, де лиже браму жирне море, Замкнути в слові, міцнішому за останній гребінь, Що в поросі під плитою самотньо чекає на світло,
Тоді б я не сумнівався. З неподатливої матерії Що можна зібрати? Нічого, хіба що красу. А тоді нам має вистачити цвіту вишні І хризантеми, і повного місяця.

Монжерон, 1957

Ода до птаха

О складний. О несвідомий. Тримаєш за собою долоні пернаті. Стоїш на лапах сірого ящура, На кібернетичних рукавичках, Що хапають усе, чого торкнуться.
О неспівмірний. О більший, аніж Безодня конвалії, око жука в траві, Руде від оберту зелено-фіолетових сонць, Аніж ніч у галереях із ліхтариками очей мурахи, Галактика в чиєму тілі Така ж, як і кожна інша.
Поза волею, безвільно Гойдаєшся на гілці над озерами повітря, Де затоплені палаци, вежі листя, Тераси для посадок між лірою тіні. Пригинаєшся, сполоханий, і гадаю собі — Коли лапа послаблює хватку, випростовуються крила. Колишеться місце, де ти щойно був, і в лінію кристалу Зносиш своє тепле та пульсуюче серце.
О ні до чого не подібний, байдужий До звуку pta, pteron, fvgls, brd. Поза назвою, неназвано, Рух бездоганний у величезному бурштині. Якби зрозуміти в битті крил, що мене відділяє Від речей, яким щоденно даю імена, І моєї вертикальної постави, Що витягується до зеніту.